Інша назва - Антонін Перезимня. «Антоніна Перезимня - зимі половина». До цього дня прагнули закінчити вирубування лісу, «поки дерево спить». Прикмента: біжать небом величезні хмари, вістря яких звернуте на північ, - потепліє. Святий Антоній, пам'ять якого відзначаєтсья у цей день, - християнський святий III-IV ст., що вважається покровитилем худоби і цілителем від різних хвороб. У сербів Антоній і його брат Афанасій вшановувались як «чумні» святі, їхні дні святкували, щоб уникнути чуми. Згідно з болгарськими віруваннями, Антоній і Афанасій - брати-ковалі, яким вдалося впіймати і зв'язати Чуму ланцюгами. У Словенії Антоній-пустинник - покровитель шлюбу. Антоній Падуанський у поляків - охоронець худоби від напастей. Джерела При підготовці сторінки використовувалась книга Войтович Валерій Українська міфологія. - Вид. 2-ге, стереотип. - К.: Либідь, 2005. - 664 с.; іл

Йордана (або Ордана, Водохреща, Богоявлення) – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. З ним пов'язують хрещення на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва – Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба. Вірування Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби. В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду. Традиції Напередодні Водохрещі святкується "Голодна кутя", або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять – постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви – смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, "щоб хліб родився". На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці. За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест ("йордан") і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного ко­льору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. До радянських часів у день водосвяття в селах і містах влаштовува­лись багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних хорогв учасники цих процесій несли запалені "трійці" – три свічки, перевиті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. Акт водосвяття в багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу. Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну. Прикмети на Водохрещi день ясний – хліба будуть чисті, а якщо похмурий – буде у хлібі повно "сажки"; іде лапатий сніг – на врожай.   До Водохрещ жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо "там чорти сидять і можуть вчепитися". Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум'яними. Загалом до Водохрещ протягом всіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки. Джерело: Вікіпедія

День святого Валентина 14 лютого. Не знаю як хто, а я трохи дискомфортно почуваюсь у це свято. З одного боку – свято з претензією на загальновизнаність і мало не обов'язковість з примусовим святкуванням, а з іншого – інтимність, персональність... Ну ще з чоловічою частиною знайомих я обходжуся вільно – просто ігнорую виділеність дати, а от як бути зі знайомими жінками й дівчатами? Чи треба їх вітати? Чи не сприймуть за натяк і мало не освідчення? А з іншого боку, якщо не привітати, то чи не образяться? І свято ж то це – свято закоханих! А чи про багатьох людей ви можете бути впевнені, що вони закохані? Ще закохані, вже закохані... А якщо закоханий, але без взаємності? От я підозрюю, що для багатьох це свято і привітання з ним – як серпом, перепрошую, по склу. Так що не буду я тут розводитись про особливу святковість. Але щось з історії свята, знайдене в Інтернетрях, тут поміщаю (може й сам спроможусь прочитати і тоді знатиму, як мені в цей день поводитись). Олег Наталя Карасьова, "Вечірня газета" 14.02.2002, 18:46 Це свято важко назвати релігійним, хоча Валентин був монахом, також важко назвати народним, хоча воно дуже популярне. Це свято закоханих - особливої касти людей. Кохання — найзагадковіше з усіх людських почуттів. Воно надихало поетів і художників, музикантів і скульпторів на створення безсмертних шедеврів. І, якби поставити собі за мету прочитати все, що написано про нього, людині не вистачило б цілого життя. Не випадково існує багато чарівних легенд, обрядів, ритуалів, заснованих на цьому прекрасному почутті. Одним із таких свят є День Святого Валентина. Воно не має глибокої релігійної основи, а пов’язане із зворушливою історією двох закоханих. У ІІІ столітті нової ери римський імператор Клавдій ІІ видав наказ, котрий забороняв одруження. Він вважав, що шлюб утримує чоловіків удома, а їх призначення — бути хорошими солдатами і відважно битися за Рим. Молодий католицький священик Валентин всупереч наказу таємно вінчав закоханих. Виявивши ці “антидержавні” шлюби, імператор звелів замкнути порушника у в’язниці і стратити. Позбавлений священних книг, аби скрасити своє вимушене дозвілля, Валентин почав писати записки доньці тюремника. Вочевидь, і послання були хорошими, і донька. Молоді покохали одне одного. Перед стратою 14 лютого 270 року юнак послав своїй коханій сповнений любові і ніжності лист з припискою “від Валентина”, котра стала символом вірності і любові. Пізніше церква зарахувала його до сонму святих, а закохані обрали своїм покровителем. За легендою середньовіччя, цього дня птахи обирають собі пару і ліси та діброви сповнюються дзвінками пташиними голосами. Існує версія, що в язичницькі часи саме 14 лютого влаштовувався своєрідний молодіжний фестиваль. Дівчата цього дня кидали в посудину гарно оформлені листи, а юнаки витягували їх, мов лотерейні квитки, вибираючи кохану. Пізніше це перетворилося в одну із традиційних розваг у Валентинів день, якого молодь очікувала з трепетом і нетерпінням. Юнак вночі напередодні свята ходив під вікном коханої, котра на світанку мусила його гукнути, назвавши своїм Валентином. Дівчина, відповідно, хвилювалася, аби під вікном з’явився той, кого вона бажає. Лише після того, як юнка обзивалася до юнака, він мав право вручити свій заздалегідь приготовлений дарунок. Існує припущення, що перша вітальна листівка з’явилася у зв’язку з Днем Валентина. Вважається, що першим її надіслав Чарльз герцог Орлеанський. У Британському музеї Лондона зберігається найдревніша валентинка, підписана ним у 1415 році. В цей час він був ув’язненим у Лондонський Тауер і таємно відправив любовне послання своїй дружині. Поступово традиція вітати один одного в цей день розповсюдилась і на подружні пари. А дарунки замінили квітами. Звичай вручати у День Валентина букет зі значенням досяг піку моди в часи правління королеви Вікторії (1837-1901). Англійці запозичили його у галантних французів на початку ХVІІІ ст. Так анемон гласив “Навіщо ти лишила мене?”, гвоздика — “Твоя присутність примушує завмирати моє серце”, хризантема — “Я терпляче чекаю твоєї любові”, нарцис — “Я ставлюсь до тебе з великою повагою”, ірис — “Моя любов до тебе безмежна”, лілія — “Наша любов чиста і вірна”, орхідея — “Ти — рідкісний і неоціненний скарб”, тюльпан — “Я хочу оголосити про свою любов усьому світові”. Та все ж квітковою емблемою свята вважається червона троянда. Існує версія, що початок цієї традиції поклав Людовік ХVІ, котрий подарував цього дня Марії-Антуанетті величезний букет червоних троянд. Згідно з античною легендою, вони з’явились на Землі завдяки Афродіті — богині любові і краси, котра, поспішаючи до свого коханого — Адоніса, пораненого вепром, наступила на кущ білих троянд і, поранившись колючками, забарвила їх своєю божественною кров’ю в червоний колір.   У всі часи люди намагаються дати визначення почуттю, яке здатне перетворювати сіре буденне життя на яскраву сторінку книжкового роману. Більшим, ніж закоханість може бути лише кохання, що надихає творити шедеври в мистецтві, робити великі відкриття у науці. Так повелося у світі, що кожна людина обов'язково повинна знайти свою другу половинку, яка розділить з нею все життя. У когось цей знаменний день вже був, а хтось ще в очікуванні. Традицію відмічати свято всіх закоханих назвали на честь римського священика Валентина, що жив у дохристиянські часи у Стародавньому Римі – Днем святого Валентина. У III столітті римський імператор Клавдій II проголосив заборону молодим людям вступати в шлюб. Міркування імператора були логічними: солдати повинні думати про перемогу в боях, а не про родину. Заборона завжди несе за собою порушення. Обурилися християни, та зокрема і сам Валентин, який продовжував освячувати шлюби без дозволу. Солдати Клавдія II схопили його, почали катувати і стратили. Але ця сумна подія дала можливість римській церкві свято язичницького бога замінити на День великомученика Валентина. Минуло щонайменше 400 років, поки всі забули про підтекст свята і зосередилися лише на його радісній частині. На відміну від цієї версії існує ще одна. Молоді римські хлопці напередодні цього дня збиралися й кидали до корзини білети з іменами дівчат. Дівчина, ім'я якої діставалося хлопцеві, на цілий рік обиралася його “Валентиною”, а він – її “Валентином”. Протягом року він був її вірним супутником, але до шлюбу це не зобов’язувало. Наступного року можна було обирати знову. Одне з багатьох повір’їв говорить, що римський священик Валентин сидів у в’язниці за допомогою гнаних християнів, і помер страшною смертю 14 лютого. Перед стратою, за переказом, він передав любовне послання сліпій доньці свого тюремника. Його жертовна людяність пізніше і знайшла своє відображення у Валентиновому дні – Дні всіх закоханих. Сучасність внесла свої корективи в традицію святкувати День Святого Валентина. Тепер він асоціюється з подарунками, романтичними вечерями при свічках, гучними вечірками. Але все-таки деякі звичаї предків живі. Наприклад, неодмінний атрибут свята - "валентинка", що з'явилася ще в XV столітті. Її винахід приписується герцогу Чарльзу Орлеанському, який боровся з нудьгою у в'язниці, складав любовні послання своїй дружині. Крім "валентинок", у цей день закохані в усьому світі дарують один одному й інші сувеніри. Так, у Німеччині в ці дні різко збільшується обсяг продажів шоколадних виробів. Причому, в останні роки найбільшим попитом користаються шоколадки, зроблені у вигляді серця, у середині якого лежить освідчення в коханні, написане рукою замовника. Купити подібний подарунок можна й у Саудівській Аравії. Офіційне свято всіх закоханих у цій ісламській країні заборонений, але в багатьох крамницях покупцю запропонують з-під поли набори листівок, усіляких іграшкових ведмежат, лялечок, сердець. У США, в ці дні тільки з Колумбії доставляють 900 тисяч пакунків з живими квітами. На подарунки до Дня Святого Валентина в Америці закохані витрачають у загальному сотні мільйонів доларів. В Індії ж усе навпаки. Напередодні цього свята войовничі прихильники ідей індуїзму знищують символи всіх закоханих. Вони палять та топчуть листівки і сувеніри, що, на думку індуїстів, своїми вчинками ображають їхню культуру. В Японії почали святкувати День Святого Валентина в 1930 році. Виникла традиція не сама по собі, а з подачі однієї великої фірми по виробництву шоколаду. Шоколад як і раніше залишається тут найпоширенішим подарунком у цей день. (з сайту pressa.univ.kiev.ua. Підготувала Наталія Годун)       Цікавий матеріал поміщає сайт Релігійно-інформаційна служба України День святого Валентина чи свято комерції? 12.02.2003, [14:28] // Калейдоскоп // Тарас Антошевський Віднедавна в Україні 14-го лютого святкують день святого Валентина, покровителя закоханих. Проте немає жодної достовірної легенди, чому саме це свято пов’язують з Валентином. Зрештою, якщо навіть воно колись мало релігійний підтекст, то сьогодні його цілковито втратило, перетворившись на свято комерції. Комерціалізація релігійних дат не обмежується лише днем св. Валентина. Напередодні Різдва 2002 року в деяких країнах Католицька Церква устами єпископів виступила проти “нерелігійного” святкування Різдва. Яка позиція Церков в Україні щодо поширення серед молоді, і не тільки молоді, звичаю відзначати “день закоханих”? До Вашої уваги подаємо три думки щодо цього свята. На питання Прес-служби УПЦ про те, як православні збираються святкувати день святого Валентина, і як Церква відноситься до цього свята, голова синодального відділу УПЦ по роботі з молоддю єпископ Житомирський і Новгород-Волинський Гурій відповів: “Ім'я святого Валентина, котре є у святцях Православної Церкви, не має відношення до дня закоханих 14 лютого, яке чомусь називають “днем святого Валентина”. Церква вшановує пам’ять святого Валентина в інший день. Любов Христова до людей і любов християн до свого Бога і Спасителя, вищий приклад якої показали святі мученики, не має нічого загального з закоханістю і скороминущими любовними захопленнями. Не потрібно плутати праведне з гріховним”. Єпископ нагадав, що у православних християн у ці дні є свої свята, одне з яких має безпосереднє відношення до молоді. 15 лютого у свято Стрітення Господнього відзначається Всесвітній день православної молоді. “До дня Православної молоді ми плануємо провести семінар керівників і представників відділів по роботі з молоддю з усіх єпархій, – відзначив владика. – Тема семінару: “Організація молодіжної роботи на парафіяльному і єпархіальному рівні”. Ціль заходу – поділитися досвідом роботи в молодіжному середовищі, а також намітити плани спільної діяльності”. Як висновок, єпископ Гурій зауважив, що було б краще, якби не перемішувалися свята світські і християнські. “Святий Валентин помер мученицькою смертю приблизно 270 року, – розповідає наш другий автор о. Михайло Димид (УГКЦ). – Він був священиком в Римі під час правління імператора Клавдія ІІ Готика. Коли його заарештували, то приставили до охорони офіцера, в котрого прийомна донька була сліпою. Арештований священик оздоровив її, а опісля навернув до християнства батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову. Римська Церква відзначає день св. Валентина 13 лютого. Пов’язування з Днем закоханих походить від того, що всякі природні чинники та події позначалися не календарною датою, а приурочувались до святого, котрого в той день почитала Церква (приміром, на Спаса вже гарно дозрівають яблука, тощо). Так, на час, коли відзначається день св. Валентина, припадає період парування птахів. Це й призвело, значною мірою, до звичаю, що днем пізніше молоді люди шукали собі пару – зокрема, дівчата вибирали собі молодця, а той, у відповідь, обдаровував її, наслідуючи лицарські звичаї. Валентинів день в Англії та Шотландії в старовину супроводжувався таким звичаєм. Збирались молоді люди і клали до урни відповідну їхньому числу кількість квиточків, з позначеними на них іменами молодих дівчат; потім кожний виймав один такий квиточок. Дівчина, ім’я котрої діставалось таким чином молодій людині, ставала на наступний рік його “Валентиною”, рівно ж як і він її “Валентином”, що передбачало між молодими людьми на цілий рік відносини з роду таких, які, за описом середньовічних романів, існували між рицарем та його “дамою серця”. Звичай оцей, про який так зворушливо говорить Офелія у своїй знаменитій пісні, вірогідно, є язичницького походження. Ще донині Валентинів день в Шотландії та Англії дає молоді привід для різноманітних жартів та розваг. Історії про підпільні вінчання закоханих є легендами, які не підтверджуються жодними джерелами з церковних книг”, – завершує своє есе до “дня закоханих” о. Михайло Димид, директор Інституту церковного права. З нагоди “дня закоханих” директор Інституту родини та подружнього життя ЛБА, голова Академічного Католицького Товариства ОБНОВА Юрій Підлісний звернувся до молоді: “Дорога молоде, Сьогоднішній світ переживає драматичні зміни, пов’язані із глобалізаційними процесами. Вони – цікаві і, водночас, багато в чому суперечливі та незрозумілі. Один із них – взаємопроникнення культур, традицій та звичаїв. Сучасна молода людина сприймає як звичне і самозрозуміле те, що для молодого покоління 10-20 років тому видавалось чужим і невідомим, часом ворожим. Таким є поширення в Україні звичного у Західному світі свята святого Валентина. За легендою у середні віки поширилося повір’я, що 14 лютого птахи починають паруватися і якщо у цей день починають свої стосунки люди – то це до щастя. А за іншою популярною сьогодні легендою один зі святих Валентинів (відомо про священика і єпископа, які жили в Римі в другій половині III ст.) таємно (бо ще переслідували християн) вінчав закоханих і таким чином сприяв молодим серцям подолати перепони переслідувачів. Це свято дає щоразу особливу нагоду задуматися над суттю любові, на якій, за словами Ісуса Христа, основується увесь закон і пророки. Це нагода заглибитися у суть таких благородних цінностей як вірність, відповідальність, гідність людини та сім’ї. Це нагода пізнати самих себе – людину, яку Бог сотворив чоловіком і жінкою, призначив до подружнього і сімейного життя та обдарував здатністю любити. На жаль ми стаємо свідками як любов та гідність людини підмінюється, пристрастю і пропагуванням сексу, відірваного від подружжя, а саме свято перетворюється на комерцію і гонитву за зиском. Гідність чоловіка і жінки розтоптують, зводячи людину до предмету маніпулювання і до об’єкта чуттєвої насолоди, а вірність і взаємна пошана висміюються. Дорога молоде, кожне покоління переймає від своїх батьків традиції свого народу, плекає їх збагачує; нерідко переймає щось від народів інших, але теж творить своє, намагаючись створити щось цінне, гідне подиву і перейняття наступними поколіннями. Приймаючи свято закоханих будьте свідомими свого вибору! Що ви святкуєте? Чисту і вірну любов чи тілесну хтивість, до якої підштовхують ті, хто зацікавлені в наживі за будь-яку ціну”. Підготував Тарас Антошевський, 12 лютого 2003 р. Від наших читачів: На календарі 13 лютого, і це означає, що сьогодні той, чиє серце хоч раз сповнювалося жаром кохання – вшановує святого Валентина. Хтось вірить у нього по-справжньому, хтось – ні. Так чи інакше, хочемо ми цього чи ні, але це свято існує вже багато сторіч. Хочете дізнатися, з чого все це почалося? Тоді слухайте. Є кілька версій виникнення свята Всіх Закоханих. От що мені удалося знайти: Про Валентина, що дав святу своє ім'я, відомо не багато. Говорять, що він жив в ІІІ столітті н.е., у римському місті Терни. За одними даними, він був простим християнським священиком, інші легенди зводять його в ранг єпископа. Об’єднавши усі ці факти можна з достатньою впевненістю припустити, що Валентин був відносно молодий, гарний собою, добрий і чуйний. Є данні про те, що, поряд з основною професією, Валентин займався природничими науками і медициною. Час життя і діяльності Валентина збігся з часом правління римського імператора Клавдія ІІ, що дуже шанував військову доблесть прославлених римських легіонів і не дуже жалував християн. Для збереження військового духу імператор видав указ, що забороняє легіонерам одружуватися, тому що,той, хт о вступив у шлюб занадто багато часу проводить у родині і зайнятий думками не про благо імперії і військових доблестях. Не страшачись імператорського гніву, молодий християнський священик Валентин продовжував таємно вінчати закоханих легіонерів. Згідно деяким даним, його заступництво закоханим простиралося ще далі – він мирив посварених, писав любовні листи за недолугих і тупуватих вояків, дарував парам, які вінчалися квіти. Зберегти все це в таємниці не було ніякої можливості, а оскільки Римська імперія славилася своєю повагою до законів (донині ми багато в чому живемо по Римському Праву), з кожним днем хмари згущалися над головою священика. Наприкінці 269 року н.е. вдарив грім – Валентин був узятий під варту, а незабаром був підписаний указ про його страту. Легенда огортає романтичним флером і останні дні життя Валентина. Відповідно до одних переказів, у нього закохалася сліпа дочка тюремника. Валентин, як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (13 лютого) надіслав їй зворушливий лист. За іншою версією, Валентин сам закохався в прекрасну дівчину, так ще, користуючись своїми медичними пізнаннями, у очікуванні страти вилікував її від сліпоти. Як усе було насправді, ми не знаємо і вже ніколи не довідаємося, але не викликає сумнівів одне – молодий християнський священик дійсно загинув в ім'я Любові. І цієї Любові було йому відпущено дивовижно багато на одне його коротке життя – любов до Бога, любов до прекрасної дівчини, любов до людей узагалі, яким він допомагав і як священик, і як лікар, і як просто прекрасна людина з величезною добро душею. Не дивно, що про Валентина не забули й обрали заступником Усіх Закоханих. Як християнський мученик, що постраждав за віру, він був канонізований католицькою церквою. У Західній Європі день Святого Валентина відзначається з ХШ століття, у США з 1777 року. Тепер і в нас стало одним святом більше, хоча на Русі було своє свято закоханих. Він відзначався восьмого липня і був пов'язаний з легендарною історією любові Петра і Февронії. Створення першої валентинки приписується Чарльзу, Герцогові Орлеанскому (1415 рік), що сидів у цей час у в'язниці, в одиночній камері, він вирішив боротися із нудьгою шляхом писання любовних послань власній дружині. Однак найбільшого розквіту валентинки досягли у 18 столітті. Тепер під "валентинкою" розуміються вітальні листівки у виді сердечок з найкращими побажаннями, визнаннями в любові, пропозиціями руки і серця або просто жартами, що не підписують, і той, хто отримує, повинен сам здогадатися, від кого вони. Крім них люди дарують своїм улюбленим троянди (оскільки вважається, що вони символізують любов), цукерки-серденька й інші предмети із зображеннями сердець, птахів, що цілуються, і, звичайно, справедливо визнаного символу Дня Святого Валентина - маленького крилатого янголятка Купідона. Матеріал надіслала читачка сайту Halyna Danylivska.

День сміху 1 квітня. Якось навіть трохи соромно називати дату, бо свято може й більш відоме саме по даті. Походження свята На думку деяких дослідників, традиція жартувати 1 квітня походить ще від античного фестивалю Деметрія, який відбувався на початку квітня, і в основі якого лежала легенда про викрадення богом підземного світу Аїдом доньки богині Деметри – Прозерпіни. Пошуки доньки ні до чого не призвели – адже її крики були лише обманною луною. Ще одна гіпотеза пов'язує святкування Дня сміху з весняним рівноденням за Григоріанським календарем. Відзначення свята за кордоном Одразу ж після весняного рівнодення давні римляни відмічали свято на честь божества сміху (Risus). Свято це поєднувалося з різними жартівливими обманюваннями. Римський письменник Апулей, автор “Метаморфоз”, писав з цього приводу: “Забави ці, які ми кожного року влаштовуємо на честь Сміху, завжди мають які-небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом”. Ісландські саги також розповідають, що звичай обманювати 1 квітня існує з дуже давніх часів та введений самими асами (богами). Цей звичай поширений у Данії, Швеції, Норвегії та в багатьох інших країнах. У давніх індійців в квітні, першому місяці їхнього року, відзначався день народження богині Сіти. На цьому святі влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню. Перша письмова згадка про 1 квітня як конкретний День усіх дурнів знайдена в англійській літературі й датується XVII сторіччям. Щоправда, стверджують, що у Франції він існував із 1564 року, коли там було введено новий календар, що пересунув Новий рік із 25 березня на 1 січня. Однак минули роки, перш ніж нововведення перемогло багатовікову звичку. Чимало людей через незнання чи через консервативні погляди продовжували обмінюватися привітаннями та подарунками в останній день колись новорічних свят – 1 квітня. Інші ж тішилися над ними й називали "квітневими дурнями" або "першоквітневими рибами", бо вони легше за все ловляться на гачок. Досі французькі кондитери виставляють цього дня величезних шоколадних риб, а дітлахи намагаються прикріпити до спин товаришів паперових рибок. У Англії та британських колоніях Григоріанський календар увели 1572 року, а в Шотландії – 1600. Результат виявився той же, що й у Франції. Тільки тут свято назвали All Fools' Day, тобто Днем усіх дурнів. Незабаром колоністи експортували цю традицію до Північної Америки та Австралії. Найбільш популярними жартами американських школярів залишається кинутий на дорогу прив'язаний гаманець чи аркуш паперу, що чіпляється позаду з написом "Чекаю стусана". Не відстають від своїх дітей і дорослі. Мати може подати на стіл шоколадні тістечка, всередині яких суцільна вата чи торт, заповнений ганчір'ям. Ще один розіграш популярний у містах, де є зоопарки. Один співробітник мимохідь кидає іншому: "Тобі телефонувала міс Фокс або містер Леон (що означає лисиця або лев), і просили перетелефонувати тебе їм за номером...". Далі дається телефон відділу звіринця, де перебувають лисиці чи царі звірів. Довірливий співробітник дзвонить і просить служителя покликати міс Фокс. Працівник зоопарку, думаючи, що над ним жартують, намагається відповісти якомога дотепніше, чим викликає обурення того, хто телефонує. Такий діалог може тривати досить довго, доки обидві сторони не усвідомлять, яка сьогодні дата. День сміху святкується зараз у всьому світі, але ніде не є вихідним. У США його називають "святом серця, а не держави". До речі, професор Стенлі Теп із інституту здоров'я в Окхерсті (Каліфорнія), стверджує: "30 хвилин сміху на день дозволяють пацієнтові, котрий переніс інфаркт міокарду, уникнути повторного нападу в найнебезпечніший період – перші півроку після нападу, – і потім жити повноцінним життям. Здоровим же людям ця кількість сміху подовжує життя на роки, іноді на десятиріччя". У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна принести. Цей жарт називається in den Aprill schicken – “посилати кого-небудь у квітень” (обманювати), а той, кого обманюють, одержав назву Aprilnarr (переклад той же, що й з англійської). Існує думка, що цей жарт у англійців та німців з’явився як наслідування одному з епізодів Святого Письма, сценічне зображення якого існувало у середньовіччі. Зокрема, навесні, напередодні Великодня, зображували, як водили Ісуса Христа від Каяфи до Пилата, а від Пилата – до Ірода. Це дало підставу для виникнення німецької приповідки: Jemanden vom Pilatus zum Herodes schicken – тобто “посилати кого-небудь даремно”. У чехів і словаків теж існує вираз: Poslati koho z Aprilem. Цей же звичай відомий також у Польщі та Литві під назвою Primaprilis. Є підстави вважати, що прийшов цей звичай до Європи від римлян разом з самою назвою місяця – “апріль” і що він був частиною якогось таємничого язичницького звичаю під час святкування. 1 квітня в Україні Як припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою – одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської – святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня. Джерело: Вікіпедія з посиланнями на: В.І. і В.В.Дригалкіни. День за днем. Календар-довідник народних і релігійних свят. – К., 2003 Наталія Матвєєва, Андрій Голобородько. Святі і свята України. - К., 1995 Алла Феофанова. 1 квітня – свято серця та сміху. - День, №60, 1.04.1998   З власного досвіду Розкажу вам кілька історій про першоквітневі розіграші власного, так би мовити, виготовлення.   2005 рік Першого квітня дзвоню я рідному брату (якого люблю і не обманюю; ну майже не обманюю, ото хіба на 1 квітня) на мобільний телефон і кажу, що треба ж трохи народ подурити. Придумали ми таке. Я послав йому e-mail'ом невеличкий список номерів телефонів моїх знайомих з іменами і типовими звертаннями, він так само прислав для мене. Далі брат зі свого телефону порозсилав СМС-ки моїм знайомим від мого імені, буцім-то в мене змінився номер телефону і ото я цей новий номер і сповіщаю. Я так сам порозсилав СМС-ки братовим знайомим. Робилось це 1-го квітня і я, чесно кажучи, не cподівався на успіх. Але результат перевершив всі очікування, бо повелися з восьми чи десяти осіб всі, крім, хіба-що, одного. Ну кілька людей в той же день подзвонили, перепитали, посміялись, але деякі наслідки проявлялись ще через трива-а-а-алий час. Про найцікавіше розкажу. Днів за 5-7 після 1-го квітня дзвонить до мене на роботу по міському телефону моя власна жінка (тоді ще вона була мені жінкою :)) і питає, чого це вона дізнається про зміну мною номера "з третіх рук"? Мені довелось подумати зо дві хвилини, перш ніж я допер як то все вийшло. До числа наших з братом жертв увійшов мій черкаський знайомий – Коля. От він і просвітив по ICQ мою жінку. А рекордно по тривалості цей розіграш відригується поки-що братовій кумі. Коли вона отримала відповідну СМС-ку (а вона ж знала номери телефонів і братів, і мій; так що їй гріх було не запідозрити обману!), вона поміняла записи в пам'яті свого телефона і далі періодично присилала мені повідомлення на братове ім'я. Востаннє це сталося 20 січня наступного року! 2006 рік Не обійшовся без розіграшів і 2006-й рік. Розкажу про свій власний день у більш-менш хронологічному порядку. Раннього ранку я обманув рідну маму, запевнивши, що потікла нова морозильна камера. Така інформація її мало не позбавила свідомості, а я, врешті, мало не заробив від неї по писку. :) Люблю свою маму. Прийшовши на роботу (а в цей суботній день мені довелось працювати, хоч я, власне, і не нарікаю, бо робочий день 1 квітня надає додаткові можливості для розіграшів), я перш за все вивісив на дверях кабінету оголошення приблизно такого змісту: "Зіпсувався замок. Вхід через підсобку". Дехто вірив. Більшість, як виявилось, просто не читають нічого, що написано на дверях. Наступний розіграш родився цілком спонтанно і то мій колега просто змусив його обманути. Дзвонить телефон. Підкреслю, що то був міський телефон! "Олег, ви не могли б мене сьогодні замінити?" - "Е-е-е... Ні, - кажу, - не можу. Я не на роботі." - "І що, й не будете?" - "Буду, але ще не скоро". Яскравий приклад згубного впливу мобільних телефонів на молодь. :) Він незабаром припер на роботу. Ще щось пробував запевняти, буцім-то він таки мені не повірив. :) Далі на черзі була спроба братової дружини, Зоряни, обдурити мене. Вона прислала СМС-ку "Привіт, Олег! Мирослав просив передзвонити." Ага! Якраз-таки! Я їй відповів: "Привіт. Не можу, грошей нема на рахунку.:-(". Потім я хотів познущатися над одним з тих, над ким вже знущався минулого року. Сергієм його звати. Хотів запронувати йому стати одним з розігруючих, щоб він переслав мені штук 5 СМС-ок обманного змісту, щоб я їх, ніби-то, переслав його знайомим. Хоч насправді я нічого пересилати не збирався. Але він, здається, просто не зрозумів, що я від нього хочу. :) Ну, будемо вважати, що не повівся. Далі ми з однією моєю знайомою, назвемо її Юлею, вирішили перевірити, як про мене турбується мій брат (а він зараз у Харкові). На моє прохання Юля дзвонить брату з мого телефона і каже: "Доброго дня. Ото їхала в маршрутці і знайшла телефон, якого якась роззява там забула. Протягом години-півтори власник телефона не здогадався подзвонити на свій номер. А ваш номер міститься у розділі "Сім'я", тож я й подумала, що ви можете передати власнику, що треба б його якось у мене забрати. На рахунку тут зовсім мало грошей. Так що або ви шукайте власника, або самі придумайте щось краще і подзвоніть мені". Ну говорили вони все ж досить таки довго. Не вламувався ніяк мій братик. Потім ми ще довго чекали його дзвінка, але безуспішно. Я аж став нарікати на брата, мовляв, не турбується він зовсім про мене, не хоче посприяти поверненню телефона.:) Брат подзвонив наступного дня. Ну там я вже розказав, що й до чого. Він ще сповістив, що направляв до мене додому одного знайомого, Юра його звати, ніби-то я просив зайти. Той знайомий справді заходив, мене, правда, тоді не було. Ще 2-го квітня я дізнався, що братова дружина посилала таку саму СМС-ку братовому шефу, і той купився, зателефонував брату. Ну а сам після цього обманув ще одного нашого спільного знайомого, запросивши разом піти в лазню (а вони й справді по суботах це часто практикують). Найближчими днями плануємо опитати своїх знайомих, як вони відсвяткували 1 квітня, і розповімо тут. А ось про що я довідався вже 9 квітня, коли брат повернувся з Харкова. Братова дружина, виявляється, посилала такі обманні СМС-ки не лише мені і братовому шефу, але й ще цілому ряду знайомих, і всі вони попередзвонювали брату. :) Один лише подзвонив увечері, бо тоді був зайнятий. Не повірив тільки я. А брата вона обманула теж непогано. Йому вона подзвонила (ще перед СМС-ками) і повідомила, що зїжджав шеф, забрав усі гроші, які ще лишались по роботі і ще скоро зателефонує, бо тоді дуже поспішав. От десь вже після того той шеф був обманутий СМС-кою і справді зателефонував брату, після чого вони обоє були порядно озадачені. Дізнався я і продовження історії про те, як ми з Юлею пробували обманути брата. Ото після розмови він став чухати голову і думати: чи то його розігрують, чи то я справді загубив телефон. Якщо він мені подзвонить, то вийде, що повівся, а якщо не подзвонить, то я можу навіки розпрощатись з телефоном. Він вирішив піти на хитрощі. Зателефонував Сергію (про якого я вже писав вище, що я йому дзвонив і пробував розіграти) і сказав, що він має зателефонувати мені. А той каже: ага, знаю, 1 квітня, я йому СМС-ки маю скинути! Так що з Сергієм нічого у брата не вийшло. Тоді він подзвонив до нашого спільного знайомого, Юри, про якого вже йшлося вище, і каже: "Юра, там у Олега якась нова музика з'явилась, подзвони йому". Юра на те: "О, класно! Та чого вже там дзвонити, я просто зайду до нього". :) Так що і з Юрою в брата нічого не вийшло, і він махнув рукою на мене й мій телефон. :) Правду він дізнався вже наступного дня. А Юра про те, що його обдурили, довідався аж 9-го квітня. 2007 рік 2007 року 1 квітня випало на неділю і це мене аж ніяк не тішило. Бо ж у вихідний день мало кого й зустрінеш... Тому ми з братом вирішили взагалі нікого не зустрічати і поїхали кататись на велосипедах. Ну але не все було так сумно, так що розповім по порядку. Напередодні ми з моєю дівчиною були на клубному концерті і розходились вже біля півночі. Я її посадив на таксі, а сам подався на вокзал на поїзд. Добрались ми до своїх домівок вже за північ, тобто коли було 1 квітня. Тому, вже майже лежачи в ліжку, по телефону я не зміг її не обманути, що спізнився на поїзд і тепер сиджу на вокзалі в приємному товаристві бомжуватих осіб. Ну але не дуже я наполягав на своїй версії і скоро розкрив правду. Вранці я, як ми з братом і домовлялись, покрутив велосипедом до брата. А ще попереднього дня мені подзвонив наш спільний товариш, Андрій, і напросився в товариство на поїздку. Домовились зустрітись вже на трасі. Брат ще про це не знав. Тому коли я випер свого велосипеда на 2-й поверх до братової квартири, кажу: "Піди відкрий Андрію гараж, бо йому ліньки тягнути сюди свого велосипеда". Ну але брат – стріляний горобець, так що не повівся. Ну не можуть же всі розіграші вдаватись. :) Ну і, між іншим, після цього мені нелегко було переконати брата, що Андрій справді має намір до нас приєднатись. Поки ми пили чай, я, як ми і домовлялись напередодні, зателефонував Андрію (розбудив його) і сказав, де й коли збиратись. Ну і для розминку попросив прихопити його з собою порожнього трилітрового бутля, бо мені ніби-то туди мають щось смачного налити в крайній точці нашої подорожі, а в мене саме такої тари нема. Ну я ще виявився милосердним, бо Андрій пропонував взяти 6-літрового. Але й так вийшло непогано, бо Андрію заради того бутля ще довелось заїхати на роботу і пер він його всю дорогу в рюкзаку на власних плечах. :) Попили ми в брата чаю і поїхали. Поки чекали Андрія в обумовленому місці, стали крутити в руках телефони. Брат подзвонив до Тані з містечка Цумані, куди ми й прямували, і сказав, що невдовзі ми до неї приїдемо разом з її кумом Сергієм (який живе бо-зна де на Закарпатті). Ще й до Сергія зателефонував, просив того подзвонити до Тані і підтвердити братові слова. Але Сергій чоловік скромний і непомірно серйозний, так що робити це він відмовився. А я надумав розіграти двох знайомих дівчат. Хоч вже й була майже 11-а година, обидві не схотіли брати трубку. Одній з них, Ксені, я надіслав СМС-кою прохання зателефонувати (коли прокинеться) мені або нашій спільній знайомій Оксані, котрою я для Ксені передавав диски. А друга з тих дівчат, які не схотіли брати трубку (Галя), за кілька хвилин подзвонила і каже сонним голосом: "Шо хоч?". А я їй саме минулого дня теж передав записані мною диски. Два з них в одному конверті, і що на них записано, не було видно, якщо їх не витягати. От я й кажу Галі: "Я тобі вчора помилково не ті диски віддав! Так що вали ввечері в “Майдан” (а це наш улюблений пивний клуб рок-н-рольного спрямування) і поміняй їх у діджея, бо в нього я залишив твої". Тим часом приїхав Андрій з тим самим бутлем за спиною і ми покрутили вперед. Коли робили наступний привал, я зателефонував Юлі, з якою ми минулого року розігрували брата (див. вище). Вона мене зустріла сміхом, мовляв, "і що ж ти мені можеш сказати в Перше квітня?". Я її запевнив, що просто скучив і схотів поговорити. :) Так що тут всі лишились цілі і задоволені. :) Далі я знахабнів і вирішив обдурити когось за чужий рахунок (власне, вже й з Галею так вийшло). Посилаю я Ірі (колега по сайту, а разом з тим і Андрієва підлегла) СМС-ку: "В тебе все-одно 3 хв. халяви, подзвони, я тебе розіграю:)". За кілька хвилин подзвонила. Я не став довго теревенити, кажу, хоче з тобою поговорити твій шеф. Андрій зразу підхопив знамено і став запевняти Іру, що вона має бути на роботі, бо ж маємо робочу неділю за післявеликодню середу. "Але, – каже, – роботи особливої нема і ми з Олегом (це я) і Мирославом (брат мій) збираємось пити пиво". Це зразу ж переконливо підтвердив мій братик, добрехавши ще там щось. Іра практично повірила, і тільки пізніше вже роздивилась календар. Ну а ми поїхали далі. Мою пропозицію заїхати на найближчу заправку і попросити залити повні баки хлопці чогось не підтримали. :) Прикотили в Цумань. Таня нас зустрічає і каже: "А де ж мій рідний кум з сім'єю?! Я ось вже похресниці й ляльку в подарунок купила". Казала, що потім в неї зародились сумніви в братовій щирості і вона спробувала подзвонити Сергію (куму) і запитати. Той не схотів брати трубку, так само, як і його дружина. Ще один приємний для нас наслідок вдалого братового розіграшу: Таня на честь "приїзду кума" наготувала всякої смакоти мало не як на весілля. :) Ми втрьох і не поздужали те все вмолоти. Ото аж там в Цумані (за майже 50 км. дороги) Андрій зрозумів, що дарма пер на своєму горбу бутля. І десь там прийшла СМС-ка від Ксені, з якої було ясно, що вона нічого не допетряла. А ще я подзвонив нашому спільному з братом шефу і кажу: "В тебе мій брат вже є? Я щось додзвонитись до нього не можу, дай-но йому трубку". "Нема, – каже, – а що, має бути?". "Так! Він казав, що буде тобі сьогодні звіт здавати. Ну як приїде, попроси, хай мені зателефонує". За хвилину шеф дзвонить брату: "Ну ти коли зі звітом будеш?". Брат: "Та вже сьогодні ніяк не зможу, я в Ковелі..." А ще, поки ми в Тані гостювали, подзвонила нарешті до неї її кума і дізналась про всю історію розіграшу. Ну от, власне, і все. Як я дізнався наступного дня, Галя ввечері справді в “Майдані” вимагала в здивованого діджея свої диски.

У цей день, за народними прикметами, починають вилітати у вирій птахи. Першою це робить зозуля, бо вона ключниця вирію, "у неї ключ від тієї країни". Згідно з народним повір'ям, вирій – це дивне, тепле місце десь далеко біля моря. Десь у цю пору починають ховатися на зимову сплячку й змії. За народним повір'ям, різні гади теж повзуть до вирію. Вони добираються туди лише повзучи по деревах. Але не всі змії туди дістаються, ті із них, які кого-небудь покусали, отримують покарання – вони залишаються тут мерзнути в холодні осінні дні. Цікаву розповідь подає Василь Скуратівський: У цей день люди намагалися не ходити до лісу, бо начебто "о цій порі збираються в гурти вужі, гадюки та інше гаддя". На своїх збіговиськах вони радяться, як і де перезимувати. Легенда застерігає: якщо в цей день натрапити на таке кубло, то змії можуть покусати. Крім того, на Здвиження вужі виносять присуд тим, що порушили їхню обітницю – вкусили людину. Таких кривдниківблагородні плазуни начебто виганяють зі свого товариства, і вони мусять самотою блукати лісами. Тому, хто після Здвиження зустріне блудника, а серед них обов'язково має бути й "король із золотою короною", може усміхнутися удча. Для цього треба розіслати на землі хустину чи фартух. Переповзаючи через нього, король залишає золотий талісман. Ця поетична оповідка цікава тим, що власне після Здвиження плазуни лаштуються на зимову сплячку. Отже, зустріти в лісі вужа, якого в народі особливо шанували, практично неможливо. Очевидно, щоб не заважати лісовим мешканцям спокійно влаштувати перезимок, і створено таку застережливу легенду. І ще трішки від Олекси Воропая: На Київщині дітям кажуть, що в день Здвиження гади заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь. Лякаючи дітей, щоб не ходили до лісу, розповідають таку пригоду. Одна дівчина не послухалася мами й пішла в ліс; там вона впала в гадючу яму, вилізти звідти не могла і так прожила всю зиму аж до весни. гадюки смоктали з неї кров, а вона лизала гадючий камінь. На Руфа (4-го березня), коли все прокидається від зимового сну, а гадюки вилазять зі своїх ям, вилізла й дівчина: вона була така квола, що ледве дійшла до своєї хати. Вдома вона тільки розповіла про свою пригоду і вмерла. Приказки на Здвиження: На Здвиження земля движеться ближче до зими. Здвигається небо і земля. Джерела: "Український народний календар" на 2007 рік. Видавництво "Преса України" Сапіга В. К. Українські народні свята та звичаї. К.: Т-во «Знання України». – 1993. – 112 с. Скуратівський В.Т. Український народний календар. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Техніка, 2005. – 384 с. – (Народні джерела). Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. – К.: "Велес", 2005. – 528 с.

вана Купала. Різдво Івана Хрестителя Одне з найпоетичніших свят українсського обрядового календаря. Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала. Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють. Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути. По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили. В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!" Джерело: www.kolyadka.h1.ru

29 січня — день поклоніння чесним веригам апостола Петра (в народі — «Петра Вериги»). Це свято встановлене на честь події, описаної у книзі Діяння апостолів (12, 1—11). Близько 42 року апостол Петро за повелінням царя Ірода Агриппи був ув'язнений за проповідь про Ісуса Христа. У в'язниці він був зв'язаний двома залізними ланцюгами. Вночі, напередодні суду над ним, Ангел Господній, зняв із нього ці ланцюги (вериги) й чудесно вивів його із в'язниці. У цей день відзначали ослаблення льодового покрову на річках: «На Петра Вериги розбиваються криги». Селяни Буковини вважали, що «на Петра Вериги половина зими». На цей день припадає чимало прикмет: «Якщо напередодні Петра Вериги ніч місячна і на небі видно зорі, то літо урожайним буде, а рік — щасливий. Якщо ніч похмура, то й рік похмурий: неврожай, пошесть на худобу». «Як мороз у цей день, то влітку — спека». Великим гріхом вважається в цей день прати.

Одне з найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом урожаю. Кожен селянин вважав за святий обов'язок віднести до церкви на посвяту овочі, фрукти, гриби, мед у стільниках, обжинкові вінки чи жмут колосся жита й пшениці, хліб – щедрі дарунки природи. Майже всі жінки, у яких померли діти, не вживали до Спаса яблук. Існує повір'я, що в цей день мати Божа роздає діткам на тому світі золоті яблука, а ті, чиї батьки порушили обітницю, стоять збоку і плачуть, на що мати Божа відповідає: "Твоє яблуко свиня з'їла". Олекса Воропай стверджує, навіть, що правовірні селяни до цього дня не їли садовини, бо це вважалося гріхом. Повернувшися з церкви, родина, звичайно, врочисто сідала за стіл і розговлялася: їли яблука з медом і запивали виноградним або яблуневим вином, – «щоб садовина родила». Перед Спасом є два тижні посту – «спасівка». Існує легенда, що спасівка – це є продовження Великого посту. Бог призначив для Великого посту дев'ять тижнів, а святі отці почали просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів весною перед Великоднем і два тижні в кінці літа перед Спасом. Ось чому за народнім віруванням у спасівку треба так само постити, як і у Великий піст. Селяни до Спаса намагалися зібрати всі зернові. Знахарки востаннє заготовляли лікарські трави. "Діва Марія, – казали з цього приводу, – це зілля сіяла, а Спас поливав – нам на поміч давав". Гуцули остерігалися запалювати й виносити на вулицю вогонь, а закарпатці – навіть позичати його. Спаса – це день поминання мертвих родичів; за народньою міфологією, це третій виступ мерців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса. Приказки з нагоди Спаса: Прийшов Спас – бери рукавиці про запас. Спас – усьому час. До Спаса та й рукавиці до паса. Прийшов Спас – пішло літо від нас. Перший Спас час припас, Петро і Павел – два прибавив, Ілля-пророк – три приволок. Як прийде Спас, то комарам урветься бас, а як прийде Пречиста – забере їх нечиста. Яблучний Спас відзначається 19 серпня. При роботі над сторінкою використано: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - К.: "Велес", 2005. - 528 с. Скуратівський В.Т. Український народний календар. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Техніка, 2005. - 384 с. - (Народні джерела).

Свято пророка Іллі є в певному сенсі межовим між циклами літніх і осінніх свят. Олекса Воропай відносить його вже до осінніх свят. А Василь Скуратівський пише "Воно мовби завершує літній обрядовий цикл".   У слов'янських народів прообразом Іллі вважається дайбозький Перун, який був покровителем грому та блискавок. На цю пору припадає припадає найбільше грозових днів і горобиних ночей. Під час громовиці казали, що Ілля у вогняній колісниці їде, калачі везе, або метає стріли-блискавиці в нечисту силу. Коли блискавка запалювала копицю соломи чи будівлю, то люди вірили, що не можна погасити те, що Бог запалив. Тому в негоду запалювали страсну свічку й читали молитву. Якщо на Іллю ще не відлетіли лелеки – то це віщувало теплу довгу осінь. Не мочили цього дня конопель, щоб ніхто не втопився. Та й у водоймищах переставали купатися, бо приходили холодні ночі. Дітям казали, що не можна купатися, "бо на спині верба виросте". "Після Іллі купається лише свиня". У цей день намагалися нічого не робити. Серед гуцулів існувало повір'я: якщо ґазда працюватиме на святого Іллю, то неодмінно грім вдарить у "салаш" – полонинське стійбище (місце, де тримають свійських тварин на літніх пасовиськах). До Іллі намагалися завершувати жнива і навіть намолотити хоч би корець зерна. Приказки з цього приводу: "На Іллі лежить новий хліб на столі". "Ілля заходить до хати, щоб свіжого хлібця скуштувати." Переставали носити солом'яні брилі, які були атрибутом літньої спеки. Вшановують святого також монголи, буряти, татари, які в цей день не працюють. Цитата з книжки В. Сапіги: "Пророка Іллю вельми шанують мусульмани, які вважають його посередником між небом і землею. На честь святого, про якого із похвалою писав у Корані Магомет, мусульмани різали ягня. Своїм покровителем його вважали представники деяких професій: чинбарі, візники." День святого пророка Іллі відзначається 2 серпня. При роботі над сторінкою використано: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. - К.: "Велес", 2005. - 528 с. Скуратівський В.Т. Український народний календар. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Техніка, 2005. - 384 с. - (Народні джерела).

1 вересня відзначається день Усікновення голови Іоанна Предтечі й Хрестителя Господнього, тобто день смерті Іоанна, або, як кажуть у народі, Головосіка. Це свято більш відоме серед віруючих під назвою «Іван Пісний», бо церква встановила в цей день одноденний піст. Звідси і його народна назва. Цього дня суворо дотримуються посту. Не варять борщу і це єдиний день протягом року, коли гріх їсти борщ. У цей день не можна різати нічого, що нагадує собою голову. «Якщо зрізати головку капусти цього дня, вважають віруючі люди, то з неї може потекти кров». Нічого не можна рубати сокирою І пиляти пилою. Віруючі люди в цей день не беруть у руки ножа, навіть хліб ламають руками.Чоловікам не можна ні голитися, ні навіть дивитися на себе в дзеркало, бо будеш хворіти. Зранку треба ретельно помити голову. Збирають останній цвіт святоянівського зілля, заливають його горілкою й тримають як ліки, протягом року. За народними традиціями в цей день не можна працювати, особливо сікти чи різати будь-який круглий овоч, який формою нагадує голову — капусту, картоплю, капусту. Казали, що якщо в цей день зрізат головку капусти, то з неї може потекти кров. В цей день не варять борщу. Гріх навіть (єдиний день у році) їсти борщ. Картоплю варили в "мундирах", гарбузи пекли, хліб відламували руками. Їли тільки пісні страви або й зовсім не їли. Через строгий піст, встановлений на Головосіка, це свято відоме серед віруючих ще під назвою «Іван Пісний».

Свято Маланки відмічають напередодні Нового року (31 грудня за старим стилем, 13 січня за новим),  ще його називають Щедрим вечором, або Щедрою (Другою) кутею. Святом Василя називають Старий Новий рік і відмічають його 1 січня за старим стилем (14 за новим). На відміну від Святого вечора під час Щедрої вечері накривають багатий стіл,  де  переважають м'ясні страви.  В деяких селах Вінниччини, навіть кров'янки, які є традиційною новорічною стравою, називають “маланками”. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. Випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя” (див. обрядові хліби). Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба,  не миючи рук від тіста, вона  йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру, або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора).  Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири,  або палицею і промовляв:  "А чого ти, грушо, не родиш?  Я тебе зрубаю, порубаю!" Або: "Не будеш  родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати". За дерево відповідала дружина: "Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в  пригоді  стану".  Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев'язувала його перевеслом. В народі вірили,  що після таких процедур дерево злякається і обов'язково дасть гарний урожай.  Адже на Маланки,  особливо  в Новорічну ніч,  рослини розуміють людську мову,  а тварини навіть самі розмовляють по-людському.  До речі, тварини в  цю  ніч  могли поскаржитись  Богові  на господарів,  якщо ті погано з ними обходяться.  Тому в цей день худобу доглядають дуже  ретельно,  добре годують, чистять, пестять. А ще на Маланки  господині  ретельно  чепурять,  підбілюють піч,  адже в ніч напередодні Нового року вона танцює, віддається. Ось які пояснення стосовно вшановування печі в новорічну ніч, записані в різних регіонах України, приводить професор С.І.Килимник: "Тому то піч  на  Маланки  мусить бути чисто вимащена, "щоб не кляла, що не вимащена". Ніхто  у  цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого  на  неї  не  кладуть, бо тяжко їй танцювати"..."Нехай спочине"... "Василь з Маланкою  приходить танцювати на печі - аби їм не перешкоджати"... На піч кладуть овес - "на коровай, так як у нас на весілля,  і  їй  дається вівса, як ся віддає". "Аби мала чим коня годувати, бо вона  їде  в місто, на герць".(Український рік... Київ, 1994. Книга 1, С.116.) З настанням сутінок по селу ходили ватаги  щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Серед гуртів переважали парубочі  громади ряджених,  окремо ходили і гурти дівчат. Для щедрувальників, як і для колядників,  не існувало статевих обмежень, проте дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше. Серед ряджених найчастіше зустрічаються  образи  Маланки,  Василя, кози, діда з бабою,  циган,  ведмедя,  журавля,  кота... Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій  хустці,  брови  і  очі підведені сажею,  обличчя вибілене крейдою,  щічки та вуста фарбовані червоним буряком або  калиною. В руках Маланка носила куделю. Вона  дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому  обмурзувала їх своєю "косметикою". Дослідник українських новорічних обрядів “Коза” і “Маланка” О.Курочкін пише: “У деяких селах українського Подністров’я (села Голосків, Кептинці Кам’янець-Подільського  району Хмельницької області ) за оповідями інформаторів, замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.” (С.201) Козою був  парубок  у вивернутому вовною догори кожусі, роги робили з рогатини до якої прикріплювали дві дощечки (рот),  і пасмо прядива (бороду), рот відкривався і ляскаючи  закривався, що лякало дітей. Між рогами чіпляли дзвоника, ззаду –  хвіст з віника. Ведмедями одягалися найсильніші парубки, які гарно вміють боротися. Їх костюми  складали вивернуті хутром догори кожухи, до ніг прив’язували жмути соломи, сіна, або овечі шкури, зі шкур виготовляли і маски. Журавлем був парубок на ходулях, або з довгою шиєю, яку робили з жердини.  У дівочому гурті роль Маланки і   Василя  виконують дівчата. Дівчата “убирають Маланку у хвату, як молоду обквітчають цвітами, Василя підбирають теж з дівчат, надівають на Василя гарні штани, френч, шапку, підводять вуси. Обох гарно підмальовують. Подекуди дівчата щедрівниці обмежувалися лише одним костюмованим персонажем – Маланкою “ ( Курочкін Укр. Нов. обряди “Коза і Маланка. С. 216-217.). Підійшовши до вікна,  ряджені в пісенній формі просили у господарів дозволу щедрувати: “Гой Іване, Іваночку, Пусти до хати Маланочку…” “Пустіть до хати погріти п’яти, Пустіть до груби погріти зуби, Пустіть до печі зігріти плечі…” (Курочкін … - С. 139) Прихід ряджених був доброю ознакою, тому їх зазвичай радо запрошували в оселю. О.В. Курочкін висловлює припущення, що ряджені щедрувальники є уособленням “представників потойбічного світу, що провідують живих родичів у визначені святкові терміни і обов’язково вночі”. (Курочкін О.В. Українські новорічні обряди “Коза” і “Маланка” (з історії народних масок). – К. 1995. – С. 132. До хати щедрувальники заходили, лише отримавши дозвіл господарів. В хаті спочатку виконувались величальні щедрівки для кожного члена сім'ї, потім співали пісень про Маланку.  Маланка в цей час пряла куделю, пританцьовувала, рухами імітувала дії,  оспівані в щедрівці,  показуючи,  яка вона гарна господиня, все робила навпаки:  підмітала хату від порогу до столу,  взуття клала на стіл,  тарілки під стіл, намагалась допомогти господині підбілити долівку,  або помити глиняні стіни.   Господарі прагнули помішати їй "наводити порядок" і уважно стежили,  щоб Маланка нічого не вкрала. Це за нею також водилось, адже за крадену річ вона просила додатковий викуп, або погрожувала продати її у наступній хаті, там мовляв, більше дадуть. Іноді їй спеціально клали якусь дівочу річ, щоб Маланка  її вкрала, це віщувало дівчині швидке заміжжя. В цей час у сінцях починала мекати та тупотіти коза.  Щедрувальники  просили господарів впустити і її до хати погрітися,  вона он в ніжки змерзла і в ріжки змерзла.  Господарі спочатку відмовлялись,  придумуючи різноманітні причини,  що коза долівку попсує,  вазони поїсть, дітей полякає. Діткам страшенно хотілось побачити козу, вони благали батьків впустити її до хати. Щедрувальники всіляко розхвалювали свою козу:  вона, мовляв, і гарненька і розумненька, танцювати вміє і співати вміє, побрехеньки розказує, людей звеселяє. Господарі нарешті погоджувались. Ввійшовши до хати, коза спочатку лякала присутніх, намагаючись їх  буцнути рогами,  а потім під спів щедрувальників відтворювала в танці те, про  що  співалось  в щедрівці. Все закінчувалось тим, що приходили  стрільці або хлопці-молодці і вдарили (встрелили) козу в правеє вушко, в саме сердушко,  або ж під ліву чи праву ногу, коза впала, ноги задрала, або ж  впала  та  й  нежива  стала. Одним  словом, коза помирала. Що ж означав цей ритуал? Чому козу неодмінно  було  вбивати? Адже  коза була символом (божеством) родючості ниви. До речі і по нині частинку  нескошеної ниви, чи незібраної  грядки  називають козою. В грецькій та римській міфології боги плодючості і урожаю також мали ознаки схожості з козою. В далеку давнину люди помітили, що на  тій  землі,  де стояла домашня  скотина,  рослини  ростуть  значно  краще,  дають більший урожай. Про вплив кози на родючість ниви співається  і  в народних українських щедрівках: Де коза ходить, там жито родить, Де не буває, там вилягає, Де коза туп-туп, Там жита сім куп, Де коза рогом, там жита стогом, Де коза хвостом, там жита кустом... (Подольские епархиальные ведомости. -1897. -N 52-52.-С.1392.) Очевидно смерть кози - символізувала  зимову  смерть  рослинності, ниви. Проте в ритуалі головне було не смерть  кози,  а  її оживляння. Всі присутні в хаті, а також щедрувальники  намагалися оживити козу, розсмішивши її. Для цього всі засоби  були  добрими, лиш би коза засміялася, почала пручатися, подала ознаки життя. Її "лікував" "лікар", коментуючи при цьому свої дії так,  що  всі  в хаті сміялися, турчали козі у вуха, рахували зуби, щоб  переконатись стара чи молода, був і крайній (сороміцький) метод - пробували "перевірити, чи коза доїться". Оскільки  за  народними  традиціями козою перевдягались  парубки,  це, як правило, приводило козу до тями, вона пручалася, видиралася, подавала ознаки життя. Оживання кози знаменувало собою оживання навесні ниви, садів, пасовищ, природи взагалі.  Сміх носив магічне значення - відганяв злі  сили,  крім  того вірили, якщо сміятись в новорічну ніч то і  весь  рік  пройде  зі сміхом, весело і щасливо. На закінчення щедрувальники проголошували вірші з побажаннями щастя, добра в новому році і просили винагороди, для Кози,  Маланки або інших ряджених персонажів. “Дайте грошей,   дзвоника полатати, щоб було чим калатати”, “дайте козі на сіно”, “Маланці на фартух”, “дідові на тютюн”.   Господарі  замість грошей або ласощів пропонували Козі  сіна, соломи, вівса, бурячків, на що щедрувальники  відповідали, що їхня коза цього не їсть, вона полюбляє свіжі паляниці, пироги, а також чарочку і шкварочку, шинку й ковбасу. Почувши про гостинці до хати ввалювались “цигани” з “ведмедем” і починали гадати, танцювати, пропонували підкувати коней, або когось із хатніх, господарі на допомогу кликали стражників, які також були серед ряджених  і ті випроводжали з хати гамірних гостей, за що отримували винагороду від господарів. Спробуємо висловити певні припущенні і гіпотези стосовно обрядових дій та деяких персонажів новорічного  карнавалу. По Козу йшлося вище, а тепер проаналізуємо іншу головну особу –  Маланку. Дослідники української новорічної обрядовості вважають, що  християнська свята Меланія, день пам’яті котрої відмічався в останній день року, замінила більш давній образ богині  Макоші (Мокош). [23]. Богиня Мокош увійшла до пантеону найважливіших язичницьких богів Київської Русі, ідоли яких Володимир встановив на горі. Вона була покровителькою жінок, допомагала породіллям під час пологів, сприяла в жіночих справах -  особливо прядінні. Вважалася також богинею дощу, сестрою Сонця. [17, c. 109]. Б. Рибаков вважає її богинею родючості “земного плодородия” і посередницею між небом і землею.[, c. 128] **Б.А. Рибаков. Язичество древней Руси. М.: Наука, 1988. – 784 с. ]  Дослідник індо-українських зв’язків С. Наливайко виводить слово Мокоша з індійського, що в перекладі означає Велика Богиня.( С. 94) Слід пам’ятати, що в давнину наші предки святкували Новий рік весною.  Взимку, коли вся природа наче помирала, Богиня плодючості могла знаходитись серед мертвих. На зв’язок Маланки із потойбічним світом у Новорічну ніч вказує фольклорний матеріал. Так у Прикарпатській щедрівці щедрувальники просять рахманів відпустити Маланку погуляти: Ой паночку, Рахманочку, Пусти з нами Маланочку Із квітами, із дутками,    З хорошими парубками [22, c.132] За народними віруваннями рахмани живуть під землею, тісно пов’язані з культом предків. Отже Богиня плодючості взимку перебуває під землею у царстві рахманів, або в царстві мертвих і її просять випустити погуляти. Тексти щедрівок вказують на те, що у Новорічну ніч Маланка (Макоша) заблукала і мабуть вирвалась з підземного царства: Ой на Меланки із вечора Пасла Меланка два качура./2/ Ой пасла, пасла – загубила. Пішла шукати - заблудила./2/ Ой приблудила в чистеє поле, Ой там Василько плужком оре: /2/ -  Ой ти Василю, Василечку, Виведи мене на стежечку. /2/ Я буду тебе шанувати, По тричі на день поливати, /2/ Що суботоньки проривати, Що неділеньки милувати. /2/ [c. 30-31] Василь оре плужком і має вигляд людини, але коли Маланка просить вивести її на стежку, то за послугу обіцяє винагороду привабливу для рослини – проривати, поливати ... Не виключено, що дія відбувається в іншому вимірі, тобто у підземному царстві, а  християнського Василя ми можемо асоціювати з язичницьким божеством покровителем рослинного світу, який мав людський вигляд, але після відходу в інший світ, міг з’являтися на землі лише у вигляді рослини – квітки василька. Досить часто в щедрівках Василя ще називають черчиком: Весна-красна Маланочка, А ще кращий Василюню. Ой черчику Васильчику, Посію я ті в городчику, Буду я ті шанувати, Три рази на день підливати, І вершечки зщипувати, Маланочку затикати.  Що означає слово “черчик”? У Івана Нечуй-Левицького можна прочитати: “ ... весна описується, як славна пані череватая, що зачерчилась на трьох синів: на пашничка, конюшка і земчика” [29, c.29]. Слово “зачерчилась” тут вжито в значенні завагітніла трьома синами. По аналогії можна припустити, що  черчик-Васильчик – є  уособленням чоловічої плідної сили, божеством, яке запліднює землю, чоловіком чи нареченим Богині плодючості Маланки (Макоші), з яким вона повинна вступити в шлюбні стосунки, щоб був урожай на наступний рік. Василь знає шлях із потойбічного світу в світ яви, який можна  подолати в  Новорічну ніч, і виводить Маланку з царства мертвих. Щоб потрапити з нави у світ реальний, вони очевидно пересікають якийсь водний рубіж. В піснях про Маланку часто зустрічається ситуація, коли Маланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух.  Щоб приховати від ворогів факт втечі, в щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Маланки і даються інші, часто абсурдні пояснення: Наша Меланка господиня, На ополонці ложки мила.../2/ Ложку, тарілку упустила /2/ Ложку, тарілку діставала, Біленький фартух замочила. Наша Маланочка в Дністрі була, Дністрову воду пила, На камені ноги мила, Тонкий фартух замочила... Тонкий фартух замочила. Повій, вітре, буйнесенький, Висуши фартух тонесенький. Повій, вітре, з яру, з яру, Висуши фартух краще жару. Повій, вітре, із болота Висуши фартух краще злота. Повій, вітре, туди-сюди Висуши фартух, піду між люди. [31, c.147]  У варіанті щедрівки, записаної К.В. Широцьким, фартух у Маланки золотий, що опосередковано говорить про її непросте, мабуть божественне, походження.[46, c.10]  Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Щоб збити ворогів з пантелику, заплутати сліди,  народ вдається до переодягання і маскування. І замість однієї справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги маланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Маланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза і гурт охоронців –  стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами.  Наявністю справжньої і підмінної Маланки можна пояснити двояку її характеристику. В одних щедрівках Маланка змальовується як гарна господиня, що допомагає своєму чоловіку,  в інших же навпаки – вона невміла ледащиця. В одних ватагах це підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі, в інших -  красуня  матір, що має кілька діток,  щаслива у шлюбі  до того ж з пишною  статурою. Парубок – уособлення Маланки підмінної, жінка-матір мабуть є образом справжньої Великої богині, богині плодючості. Про це йдеться і в новорічних щедрівках про Маланку, наведемо деякі приклади:   Про Маланку справжню Ой на горі вогонь горить, Щедрий вечір, добрий вечір} рефрен Святий Василь за плугом ходить, А Маланка коня воде, Коня воде, хустку носе. В тії хустці троє зілля: Перше зілля  - васильочок, Друге зілля – барвіночок, Третє зілля – любисточок. Васильочок за образочок, Барвіночок на віночок, Третє зілля на весілля. Про Маланку підмінну ... Наша Маланка  - обманниця, На споді штани, зверху спідниця. Наша Маланка не дівоча, На ній сорочка парубоча.  [22, c .135]   Наша Маланка – господиня, Як помастить, так помиє. Стоять миски під лавкою Та заросли муравкою. Стоять горшки під другою Та заросли усугою [, c.209] **Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської. –К.:Музична Україна, 1972. – 323 с.  ] Можна припустити, що час перебування Василя в реальному світі у образі людини обмежений лише однією Новорічною ніччю. Переводячи Маланку  з потойбічного світу в реальний, він мабуть порушив якісь заборони за що  з променями ранкового сонця повинен стати квіткою Васильком. Саме в Новорічну ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть вступити в шлюб. Від їх священного шлюбу залежить добробут  на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок  уособлюють і обрядові хліби Маланка та Василь, які у новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами –  часником, конопляним сім’ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі і не топлять її, щоб Маланці було де переночувати зі своїм чоловіком. Тема весілля дуже широко представлена в Новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Маланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу.  Таке весілля справді перетворюється на фарс з веселими розвагами, ось як про це пише О.Курочкін: “Замість традиційної ікони останні, в  дусі карнавальної інверсії, “благословляли” затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство  немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках  “свічки” – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку чи аспарагусу,  на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля...” [22, c. 158]  “Від інформаторів  - очевидців і виконавців обряду  (експедиційні матеріали з Прикарпаття)  - маємо відомості про те, що в ході імпровізованої вистави Маланка, або дублюючий її персонаж “баба” могли імітувати швидкоплинні пологи, в результаті яких на світ божий  з’являлася  лялька-немовля. З тих же джерел і з того ж регіону відомо, що й попередні фізіологічні стадії життєвого циклу людини  - статевий акт і вагітність  - були постійним об’єктом ігрового зображення маланкарів.” [22, с.151]. Отже весілля Маланки і Василя і є початком Нового року, що започатковує нове життя, пробудження природи. Серед обрядових дій, що відбуваються в Новорічну ніч можна також назвати змагання ватаг ряджених маланкарів. Вони, як правило, відбувалися опівночі на роздоріжжях, або на мостах чи кладках через потік. Змагання були як індивідуальні, так і колективні. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляла свого рядженого представника. Починали боротьбу зазвичай ряджені  ведмеді, іноді їх поєдинку вистачало, щоб визначити яка ватага перемогла, а іноді справа доходила до колективного змагання “стінка” на “стінку”, хто кого потіснить. Команда, що програла пропускала переможців  вперед. Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, відділених водою, та ще й опівночі міг знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які гоняться за Маланкою, а обдаровування ряджених – відкупним пожертвуванням потойбічним силам за Маланку.    14 січня на Старий Новий рік, або Василя господарі  прокидаються рано, до схід сонця,  прибирають солому  з долівки, підмітають в хаті.  Від Святого вечора до Василя підлогу ніхто не підмітав, щоб не вимести і не винести щастя та долі з хати. Старого Нового року з нетерпінням чекають хлопчики, адже цього дня їм випадає добра нагода заробити гостинці і гроші. З самого ранку, ще вдосвіта, набравши в кишені або рукавички зерна, вони вирушають до сусідів і родичів посівати. Найчастіше посівають пшеницею, можна посівати житом, ячменем, вівсом. Не  посівають  горохом, оскільки вірять, що він виник зі сліз Матері Божої, і обрядове посівання ним може спричинити  сльози в родині, та гречкою “бо заведуться блохи в хаті”, або “буде суперечка”. Посіваючи хлопчики промовляють: “Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя на здоров’я, на Новий рік, щоб ще краще вродило, як торік, конопельки  до стельки, льон по коліна, щоб Вас, господарю, голова не боліла!” “З Новим роком будьте здорові, щоб велися Вам бички і корови, щоб родили морква й буряки, гарбузи і огірки, картопля і капуста, щоб ваша дівка була тлуста!” Слово “тлуста”  означає  статна, дорідна. Господарі пригощають посівальників пирогами, окрайцем “Василя”, горіхами, цукерками, платять дрібні гроші. Та найбільше міг заробити той хлопчик, який приходив посівати першим. Йому доручали обмолотити  святочного  снопа (дідуха), який стояв на покутті від Різдва, або розбити гарбуза дідуха, що лежав у кубельці під столом. Сніп обмолочували макогоном, зерно і солома з нього вважаються чудодійними. Зерна з дідуха зберігають до сівби і висівають разом з насінням на ниву, щоб був гарний урожай.   З гарбуза варили кашу, ним також пригощали домашніх тварин, зернятка з дідуха (гарбуза) збирали в миску, просушували і  висівали весною на грядках, щоб гарно родили  гарбузи і вся городина. Солому від дідуха спалюють вранці на Новий рік у садку. Люди вірять  що  дим від дідуха  дуже корисний, він забезпечує гарний врожай на наступний рік, оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. За народними віруваннями цей дим  захищає не лише дерева, але й членів родини, тому всі від малого до великого стрибали через вогнище, щоб бути здоровими і не хворіти у наступному році, дітей переносили крізь дим на руках.  За народними віруваннями духи поля і духи предків, які допомагають ростити урожай,  ховаються від женців в останньому снопові. Цей сніп урочисто несуть з поля під час обжинок, потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його величають “дідухом”,  з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, на тому місці, де садять найдорожчих гостей. Дідух перебуває в хаті від Святого вечора до Нового року, а на Новий рік його спалюють. В давнину у  слов’ян існував звичай трупоспалення. Мабуть з  димом духи предків відлітали у вирій, щоб весною знову повернутися на ниву. В деяких селах Правобережжя залишилися звичаї влаштовувати  вогнища  спільні для всієї громади. “Закінчивши ритуальний обхід села, буковинські перебрані вже вранці йшли на роздоріжжя палити (смалити) “діда” або “дідуха”... Спочатку Маланка, а потім інші маски перестрибували через багаття. ... У селі Корчівці у вогонь неодмінно кидали солому, якою були набиті горби маскованих “дідів”. Хлопці з села Варенчанка перш ніж спалити “дідуха”, надавали йому антропоморфної форми. Тут же як розповідали донедавна було заведено кидати в новорічне багаття маски.” ( Курочкін С.204) Наведені факти підтверджують гіпотезу про те, що новорічні масковані персонажі уособлюють прихід предків з того світу, а спалювання масок можна асоціювати з погребальними  вогнями, при допомозі яких предки покидали світ реальний і переходили у світ мертвих. Закінчувалось дійство очищенням водою в якому брали участь всі ряджені. Ватаги маланкарів йшли до річки де гуртом вмивалися, іноді обливалися водою, бризкались, а іноді навіть вдавалися до купання в ополонці. “Перебраний на Маланку ні в якому випадку не міг уникнути купання. Інакше за словами українців-старожилів села Білявинці у хлопця, що виконував цю роль міг вирости хвіст”. (Курочкін С. 199.)    Крім вищеназваних новорічних обрядів в історичних джерелах  минулого століття на Україні зафіксована і обрядова оранка. Щедрувальники напередодні Нового року тягнули плуг і виконували символічну оранку снігу та землі. Іноді ряджені на Новий рік вносили до хати плуг або лише чепіги і імітували оранку після чого посівали.  Це підтверджує припущення, що Новий рік у давнину наші предки відмічали весною. Новорічні обрядові дії, пов’язані  з оранкою, посіванням, обмолочуванням снопа, виконували виключно чоловіки або хлопчики, оскільки ці заняття вважалися чоловічими.  Символи свята: Маланка, Василь, Коза, дід, баба, журавель, цигани, кіт та інші ряджені, квітуча вишнева гілка, дідух, рукавичка з насінням жита й пшениці.   Звичаї: народний карнавал із виконанням щедрівок і розігруванням вистав, головними дійовими особами яких є  Маланка, Василь, Коза, дід, баба, кіт, лікар, журавель, цигани; дбайливий догляд за худобою; лякання дерев; вшановування домашнього вогнища – печі; обмолочування дідуха; розбивання дідуха (гарбуза); обрядове посівання; спалювання дідуха і обрядові дії пов’язані з ним.  Обрядові страви: кутя, узвар, “Маланка”, “Василь”, різноманітні м’ясні страви. Творун С.І. етнолог, кандидат історичних наук