Литовсько-польська доба

Україна у складі Літваніі (Литви)

XIV ст. було для України не дуже сприятливим. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх приваблювала можливість володіти новою землею, що виникла на півдні. Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника після смерті останнього князя галицько-волинської династії. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Тому, Україна, наче достиглий плід, чекала наступного завойовника. Першими, хто вирішив завоювати були лічвіни (литовці). У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедиміна вони рушили на Аукшайтію і Жемайтію. У 1340 році правив Ольгерда. Він проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Літвіни вступили на русинські (українські) землі.

До 1350-х років Ольгерда поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. він приєднав Київ. У 1363 р. літвіни рушили на Поділля, завдавши поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину сучасної Білорусії та половину земель Київської Русі, Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Не слід уявляти собі захоплення літвінами українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. Під час просування Ольгерда вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.

Для українців літвінське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. Також літвіни за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців. Крім того, багато князів із династії Гедимінов прийняли східне християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, літвіни часто проголошували: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". Литовські правителі дуже швидко та добре пристосувалися до місцевих звичаїв земель сучасних Білорусії та України. Вони розглядали свої завоювання, власне, як "збирання земель Русі". Грушевський казав, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що, по суті, воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.
Експансія Польщі на Україну

Початок польської експансії поклав Казимир Великий (1320-1370), який відновив середньовічну польську монархію. У просуванні на схід короля підтримували три сили: магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб білоруських та українських земель; католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених; багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині. Лише через дев'ять днів після смерті Болеслава (останнього незалежного правителя князівства) король Польщі у квітні 1340 р. вступив у Галичину.

Для поляків захоплення українських земель відбувалося дуже складно, не так, як для літвінов. Не встиг Казимир повернутися до Польщі, як норовливі галицькі бояри під проводом Дмитра Детка встановили свою владу в краї. Казимир був змушений визнати Детка фактичним правителем Галичини. Велику загрозу полякам становили літвіни. Оскільки син Гедиміна Любарт був зятем померлого галицького правителя Болеслава, то у 1340 р. волинські бояри визнали молодого литовського князя своїм сюзереном. І, коли у 1344 р. помер Детко, грунт для сутички між поляками й літвінами за Галицько-волинські землі був готовий.

Протягом понад двох десятиліть поляки у союзі з угорцями билися з литовцями, підтримуваними більшістю українців, за Галичину й Волинь. Поляки оголосили себе "щитом християнства" і зображали своє просування на схід як хрестовий похід проти язичників-литовців і православних українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцінних не крило в собі добра для майбутніх польсько-українських взаємин.

Війна закінчилася у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині. Решта Волині лишалася за літвінами. Їх завоювання охоплювали близько 52 тис. кв. км із населенням 200 тис. чоловік, що збільшувало землі Польської корони майже у два рази. І навіть тоді поляки ще не змогли надійно закріпитися на своїх величезних завоюваннях в Україні.

У 1339 р. Казимир уклав угоду з Людовіком Угорським, за якою обидва королі мали діяти спільно у завоюванні сучасної України. У пакті Казимир погоджувався на перехід до Людовіка польської корони та українських земель у випадку, якщо Казимир помре, не лишивши спадкоємця. У 1370 р. Казимир помирає, лишивши тільки чотири доньки. Угорці займають Галичину. Віце-королем Людовік призначає довіреного васала Владислава Опольського й насаджує по всій Галичині угорських урядників. Однак у 1385 р. королевою Польщі стала дочка Людовіка Угорського Ядвіга, яка через два роки рішуче й остаточно приєднала Галичину до володінь Польської корони.

У 1375 р. у Львові було засновано католицьке архієпископство. По всій землі стали виникати монастирі, особливо францисканського та домініканського орденів. Вони обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Багато галицьких бояр перейняли віру польської шляхти, особливо після 1431 р., коли вони отримали рівний з поляками статус. До середини XV ст. після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови мало що лишилося від гордого колись Галицького князівства.

Для українців польська експансія була більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією й культурою. Незважаючи на певні позитивні наслідки такого симбіозу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років і поширився на всі царини життя України.