Про білочку і зайчика, веселих пустунів
Живуть собі в лісі друзі - зайчик і білочка. Вночі зайчик спить під деревом в норі, а білочка - на дереві вгорі. І тоді все довкола стихає, лише вітерець кущі колишит.
Але як прокинуться вранці друзі - йде галас по всій окрузі! Тому що такі вони пустуни, такі стрибуни і реготуни, таке з ранку до вечора творять, що весь ліс не має спокою. Як почнуть один за одним ганятися, перекидатися, стрибати через кущі і пні, ще і кричати щодуху пісні!..
Гілочки на деревах тріпочуть, пташки перелякані кудись летять, розбігається вся лісова дрібнота, жаба стрибає в болото... А зайчик і білочка, знай собі, розважаються, якщо і прикрикне хтось - не ображаються. Ось одного дня говорить їм велика мудра черепаха:
- Нічого вам пустувати і шуміти! То хіба ви не боїтеся злих звірів і птиць: вовків, лисиць або хижих шулік?
- Не боїмося, не боїмося! - відповідають зайчик і білочка. - Немає в нашому лісі ні вовків, ні лисиць, ні хижих шулік! Нам когось боятися!
– А ви б краще не хвалилися, - говорить черепаха, - в сусідньому лісі таки є страшна птиця. Це стара-престара ворона, велика-превелика, з міцним гострим дзьобом. І кричить вона страшно - "Кра! Кра!". Отже, поводьтеся пристойно і тихо, тому що прилетить вона, і буде вам біда! Зайчик і білочка утихли, переглянулися.
- Ми таких птахів ніколи не бачили! - говорять вони.
- А ви багато що ще не бачили, - говорить черепаха, - тому що ви ще маленькі. Тому бережіться старої ворони. Якщо почуєте страшний вигук "Кра!" - то втікайте і ховайтеся швидше! Сказала це черепаха і пішла по своїх справах. Але наші друзі лише на одну хвилиночку утихли, а далі знову почали стрибати і на весь ліс шуміти. І було їм дуже весело! Тим часом стара ворона з сусіднього лісу вже дізналася про цих пустунів. Ось вона свій міцний дзьоб нагострила, простягнула свої широкі чорні крила, швидко сюди прилетіла і на дубі серед галявини сіла. Бачить: на зеленій траві-мураві метушаться двоє прудких малят - зайчик і білочка. Один носиться, другий його наздоганяє, один через одного стрибають, перевертаються, граються. Ще і кричать так, ніби їх тут не двоє малих, а цілий табун. Хоч вуха затикай, щоб не оглохнути! Поглянула ворона та і роздумує собі: "Заманю їх ближче, щоб мені, старій, за ними не ганятися... Не втечуть вони від мого дзьоба!" І говорить їм м'яким голосом:
- Добридень, малята! Привіт вам з сусіднього лісу! Почули це зайчик і білочка, припинили свою розвагу і насторожили вуха:
- З сусіднього лісу? Це з того ж, де живе страшна птиця - ворона? Ви її знаєте?
- Знаю, знаю, - говорить ворона, сама собі нишком посміхаючись, - вона-то, може, і страшна. Але мене ви не бійтеся, підійдіть ближче!
- Ми і не боїмося вас, - сказали зайчик і білочка і наблизилися на один крок, - ми боїмося лише ворони. Але ми її ніколи не бачили і не знаємо - яка вона з вигляду? От кого ж нам втікати?
- Грайтеся собі спокійно, - ще м'якше говорить ворона, - якщо страшна птиця і прилетить, я подам вам знак, тоді і втікайте! Зайчик і білочка підійшли ще ближче.
- А який знак? - запитують вони.
- Ось так ось голосно вигукну... Тут ворона роззявила дзьоб і щодуху крикнула: "Кра!!!" Коли це зирк - на галявині вже немає нікого, ні зайчики, ні білочки!.. Куди ж вони поділися? А вони як почули страшний вигук, про який їм черепаха розповідала, так відразу і стрекача в кущі! Забилися в найглибшу гущавину, сидять, тремтять і перешіптуються:
- Це ж та сама ворона і є!..
А ворона поглянула, здивувалася та і полетіла геть.