Туристичні родзинки

А тепер зробимо невелику екскурсію по Одесі.
Звичайно ж сама перша і головна визначна пам'ятка Одеси-це її головна вулиця Дерибасівська. Дерибасівська вулиця - символ Одеси, тут стоїть пам'ятник видатному архітекторові - І. М. Дерібасу, саме він спланував і заклав план будівництва старовинної частини міста. Вулиця невелика у довжину, так і завширшки, не має спуску до моря, але тим не менш, є в ній щось особливе, що зачаровує, через що вона і стала головною, легендарною вулицею. Можливо, тому, що відчувається на ній спокій, безтурботність, домашній затишок, а може, вона закохує в себе прекрасною архітектурою, відсутністю машин, низкою затишних кав'ярень і тінистих лип. У кожного своя причина, щоб полюбити цю вулицю.

На Дерибасівській ми бачимо міський сад. 9 травня 2007 закінчилася його майже піврічна реставрація. І парк став ще краще, затишніше й гарніше.

Радують очi нова ротонда та, доглянуті строкаті клумби. А фонтан так і зовсім став черговою визначною пам'яткою міста - ввечері з 21 до 23.30 годин він стає світло-музичним! У міському саду велика кількість скульптур і пам'ятників: пам'ятник Леоніду Утьосову, Уточніку, скульптури "Лев" і "Левиця", пам'ятник "Дванадцятому стільцю", встановлений на честь популярного однойменного твору Ільфа і Петрова. На стільці вигравірувані найбільш гострі, визнані крилатими, вирази незабутнього Остапа Бендера. Йдемо до кінця Дерибасівської і звертаємо на Ланжеронівську. Перед очима черговий шедевр архітектури - Одеський оперний театр. Будівля виконана в стилі віденського "бароко". Фасад театру прикрашають різні скульптури героїв грецької міфології, а по фронтоні встановлені бюсти геніальних творців російської літератури і мистецтва: Пушкіна, Глінки, Грибоєдова, Гоголя. Будівля Одеського Театру Опери та Балету вважається одним з великих архітектурних пам'яток України та одним із найкрасивіших театрів у світі. Опера - справжня перлина Одеси, гідно увійшла до списку семи чудес України. Дізнаємося про цей пам'ятник архітектури і мистецтва докладніше. Одеський Оперний Театр веде свою історію практично з часів заснування Одеси. Був побудований в 1809 році за проектом французького архітектора Тома де Томон. У 1873 році театр повністю згорів, це було трагедією для міста, але на щастя, людських жертв не було. І ось, через 11 років після фатальної пожежі, Одеський Оперний Театр почали зводити заново. На цей раз будівництво велося під керівництвом віденських архітекторів Ф. Фельнера і Г. Гельмера. А відкриття нового театру відбулося 1 жовтня 1887 року.


Продовжуємо свій шлях до Думської площі, на якій розташована будівля міськоїради. Від Думській площі вздовж моря тягнеться ще одне чудове місце для відпочинку та прогулянок - Приморський бульвар. Тут можна перебувати годинами, милуючись видом на морський порт з судами, теплоходами і яхтами, насолоджуючись прохолодною тінню і лагідним морським бризом. Приморський бульвар приводить нас прямо до засновника Одеси і символу міста - пам'ятнику Дюку де Ришельє. Це не просто символ міста і історична цінність, це його талісман - біля нього призначають побачення і зустрічі, загадують бажання.

З боку Дюка відкривається красивий вигляд на Потьомкінські сходи і Морський вокзал. Потьомкінські сходи і справді вражають своїми розмірами - 192 сходинки, довжина 142 метри, висота 24 метри. А якщо дивитися на сходи з самого їх низу, то за рахунок перспективи вони виглядають ще більше і величніше.

Рухаємося до кінця Приморського бульвару, де знаходиться Воронцовський палац, ще одна архітектурна прикраса Одеси. Палац цікавий тим, що побудований в різних архітектурних стилях, при цьому в цілому створює враження легкості і витонченості.
Невід'ємною частиною Воронцовського палацу служить колонада Бельведер, з якої відкривається чудовий вид на морську затоку.
Доходимо до Тещиного мосту. Міст був зведений у 1968 - 1969 роках за проектом архітектора Олександри Володимирської та інженера Кирієнко. Спочатку мосту було надано іншу назву, але народна чутка охрестила його "Тещин", і ця назва "приклеїлася" назавжди. Усім туристам та гостям Одеси екскурсоводи розповідають легенду, що ініціатором зведення мосту був тодішній комуністичний начальник Одеської області Михайло Синиця, який вже дуже любив тещині млинці. Мовляв, жили теща і партійний зять на різних бульварах, і променад у п'ятсот метрів окружним шляхом по мосту Сабанєєва здавався їм нестерпно довгим. Так і виникла ідея спорудження дорогого прямого пішохідного мосту, практично не мав жодної комунікаційного значення для міста. Проте люди, які знали Синицю в житті, кажуть, що все було інакше. "Неправда це! Михайло Сафронович завжди ходив через Горсад на млинці до тещі, так було набагато ближче, - стверджує зять першого секретаря обкому Михайла Синиці Володимир Мельников. - А зведення мосту, таки так, ініціатива мого тестя. Це вже потім таку легенду придумали" . Сьогодні у "Тещин міст" з'явилася ще одна традиція - вішати замки на знак великої любові. Вся огорожа мосту обвішана великими та маленькими замками. Цікаво, що "замки кохання" з'явилися на "Тещин міст" порівняно недавно. І кажуть, що перший іржавий замок повісив одесит на 1 квітня 2006 року. Традицію тут же підхопили закохані пари і молодята. Зараз замки стають частиною обов'язкової весільної програми.
Переходимо через міст і потрапляємо в «куточок старої Одеси». Бачимо горбатий місток з красивими ажурними гратами. Корінні одесити вірять, що якщо пройти під ним і загадати бажання, воно обов'язково збудеться. Тут же скульптурні прикраси, грифон чавунного художнього лиття, колодязь споруди 1858 року. Такі колодязі були основним джерелом питної води в місті до 1873 року.


Повернемося трохи назад і побачимо дивний будинок, який люди називають по-різному: будинок з однією стіною, плоский будинок, будинок однієї стінки, Відьмин будинок ... А дійсно, якщо трохи пройти і подивитися на нього збоку, з певного ракурсу, будинок дійсно виглядає плоским , як ніби від нього залишилася одна фасадна стіна! Насправді, секрет такого архітектурного обману в тому, що задня стінка будинку відразу прилягає до фасадної, тобто будівля має трикутну форму. Історична довідка говорить про те, що під час будівництва цього будинку, ще в період царської Росії, не вистачило коштів на будівництво бічної стіни, ось і довелося звести дві стіни разом. Тоді ніхто й подумати не міг, що в підсумку цей будинок стане однією з визначних пам'яток Одеси, і буде викликати море здивування і захоплення у туристів, гостей та жителів міста. Знайти це незвичайне будівля просто - знаходиться вона в кінці Приморського бульвару, прямо позаду Воронцовського палацу. Якщо ж йти від пам'ятника Дюку, то плоский будинок знаходиться в кварталі від пам'ятника, паралельно Приморському бульвару.
На знак подяки в 1900 році одесити встановили пам'ятник тим, хто стояв біля витоків народження міста: Йосипу де Рібасу, Францу де волану, Григорію Потьомкіну та Платону Зубову і, звичайно ж, Катерині Другій. Пам'ятник був встановлений в 1900 році, в 1920 році - демонтований і поміщений в історико-краєзнавчий музей. На залишившийся підставі встановили пам'ятник Карлу Марксу, відповідно перейменувавши площу. Цей пам'ятник незабаром розвалився і його замінили іншим Марксом, в повний зріст, але і цей проіснував недовго. У 1965 р відбулося чергове перейменування площі у зв'язку з установленням на ній пам'ятника матросам броненосця "Потьомкін". Але настав і його час. Площі повернули історичну назву. Потьомкінців перевезли на Митну площу до входу в порт, а засновників Одеси в 2007 році було вирішено повернути на колишнє місце.
А яка ж Одеса без знаменитого Привозу?! Історія "Привозу" починається з 1827 року, коли на привізній площі був побудований величезний ринок. З тих пір він став головним ринком Одеси. У 1913 році архітектор Ф. Неструк побудував ще чотири 2-х поверхових будинки ( "Фруктовий пасаж"), що вдало доповнили архітектурний комплекс "Привозу". Славиться ж Привоз людьми, що торгують тут і їх жаргоном. У 2006 році в рибному відділі встановили пам'ятник «тьоті Соні» - персонажу міського фольклору. Тьотя Соня символізує типову одеситку. Місцевий скульптор Ігор Івченко в цьому образі втілив риси типової одеситки - дружини моряка. Тьотя Соня - повна жінка середнього віку у великому капелюсі, із широкою кишенею на фартусi. Об ноги бронзової Соні в очікуванні риби треться товстий кіт. Люди фотографуються біля пам'ятника, кидають у кишеню копійки.


Усіх принад Одеси не злічити! Тут кожен будинок, кожна вулиця, кожен провулочек
має свою історію і всюди знайдеться одесит, який розкаже захоплюючу історію про будь-який куточок міста. Побувавши в Одесі, ви назавжди закохаєтесь в це місто, адже таких чарівних, таємничих і найпривабливіших міст, як Одеса ніде більше не знайти!

Таємниці підземних лабіринтів… (Авторська стаття)

(Одеські катакомби)

Їх гордо оспівувала ще Леся Українка… У них запросто можна заблукати фізично, загубившись подумки у хвилях історії, неймовірних загадках і моторошних легендах… У них немає розмежування на ранок, день чи ніч, а все навколо дихає вчорашнім і водночас прадавнім українським минулим, випаровує містику підземних артефактів… У них, Одеських Катакомбах, заблукала не одна душа під час Великої Вітчизняної…

Вхід в котокомби

Неймовірні враження від Одеських катакомб починаються як тільки спускаєшся під землю. Подих захоплює одразу, оскільки єдиним джерелом будь-якого світла може бути лише ліхтар, по-іншому вони не освітлюються. Ширина ходів-коридорів підземелля сягає приблизно одного метра, а висота – три-чотири. Не без підстав здається, що ці ошатні кам’яні брили, нависнувши над вами, наче хочуть задавити. У такі моменти мимоволі думаєш, яка ж все-таки всемогутня матінка-природа!

Унікальне «одеське метро», як їх називають у народі, це сотні й сотні кілометрів підземних доріг, які утворилися у період будівництва міста ще 200 років тому, коли із шахт добувався будівельний камінь. Спочатку катакомби були джерелом для добування черепашника або «понтічеського вапняку», який почали використовувати ще стародавні слов’яни. Найстаріший елемент Одеських катакомб – карстові печери – виник 3,7 млн. років тому. У 70-90 роки вчені-спелеологи виявили під Одесою з десяток печер у понтичних вапняках неогенового віку, наповнених залишками тварин: гієн, верблюдів, лисиць, страусів, риб, шаблезубих тигрів, мастодонтів, носорогів та багатьох інших. Найбільша із карстових порожнеч має довжину близько одного кілометра. Походження цього історичного плацдарму і досі багато в чому залишається таємницею…

Коли ж запаси будівельного матеріалу вичерпалися, або їх не можна було видобувати з точки зору безпеки, ці підземні ходи почали використовуватися за різним призначенням. Історія пригадує чимало випадків, коли у цих природніх лабіринтах переховувалися работорговці, злодії і контрабандисти за часів Порто-Франко.

Мало хто знає, що легендарна Південна Пальміра має своє підземне «віддзеркалення» у вигляді Одеських катакомб, унікальних природніх та штучних порожнин... Але свою героїчну славу вони здобули саме завдяки тому, що служили місцем укриття для партизанів під час Великої Вітчизняної війни.

На глибині з десять метрів розташоване справжнє містечко зі своїми проспектами, вулицями, провулками, тупиками, площами. Вздовж коридорів простягнулися так звані кухні, із виробленими у стінах печами. Над такими саморобними плитами висять дерев’яні полички із різноманітним кухонним приладдям: черпаками, мисками, склянками. Збереглись там навіть жорна, на яких мололи пшеницю для хліба.

Воду партизани добували із власного колодязя. Варто тільки уявити, яких зусиль докладали ці мужні чоловіки, щоб прокопати кілька кілометрів завглибшки, аби мати змогу користуватись водою. На жаль, сьогодні колодязь сухий! Мабуть, висох, сумуючи за легендарним минулим…

Своєрідні поздовжні ніші у стінах, вистелені сухим очеретом, служили для партизанів спальнями. Спали тут жінки і чоловіки окремо. Війна, на жаль, романтизму не навіювала… Хоча усю правду, безперечно, знають лише ці велетенські кам’яні глиби…

Коли траплялося так, що хтось із партизанів хворів, їх розміщували в окремо вирубаному так званому ізоляторі, на металічних ліжках. Хід до лазарету настільки замаскований, що і досі не кожному під силу його знайти. Мали підземні партизани і так звану кімнату-купальню, де головним був величезний чан із водою. А над ним на мотузці обов’язково висів одяг. Річ у тім, що щодня, лягаючи спати, партизани розвішували свій одяг просушитися, адже запах сирості підземелля міг видати їх там, на поверхні.

Була у партизанів і особливо засекречена кімната головного командира, і кімната переговорів, у якій щоразу планували неабиякі наступні операції, і Зала Хрещення, де стояв справжній королівський трон, і кімнату пам’яті, де з каменю були висічені долоні, а в них постійно стояла лампа з вогнем, вогнем вічної пам’яті тих, хто пішов, захищаючи Батьківщину…

Усе у катакомбах: і ножі для видобутку черепашнику, і зброя, і предмети побуту, і фотокартки, давні вугільні малюнки шахтарів на стіні, таємничі знаки масонів і навіть маленьке люстерко – усе нагадує воєнний час, від якого зворушливо завмирає серце будь-якого українця, того, хто гордиться своєю історією…

У Одеських катакомб є і свій фольклор. Одна із легенд оповідає про модель корабля, зроблену із чистого золота й заховану одним одеським капітаном у славнозвісних мурах катакомб. Він ішов на війну, а тому вирішив приховати своє особливе багатство. З війни, на жаль, моряк так і не повернувся, а кораблик його і досі так ніхто і не знайшов.

Є у тих, хто постійно ходить під землю, і свої особливі прикмети: не можна те, що знаходиш у катакомбах, виносити назовні. Кажуть, що все, що є в підземеллі, належить богові Буту. А якщо ти все ж таки наважишся щось узяти, то обов’язково треба і залишити що-небудь натомість. Інакше бог кам'яного підземелля помститься.

Перші дослідження Одеських катакомб почалися у 1846 році під керівництвом палеонтолога А. Нордмана. У 1869 – печери дослідив геолог П. Барбот-де-Марні. На початку 2001 фірма «Гідрогеосервіс» (Ю.Г. Діденко) розпочала комплексні дослідження катакомб із застосуванням сучасних методів геофізики, буріння, телеметрії. Є цікаві знахідки, зокрема, написи і малюнки на стінах каменоломень, яким понад сто років. Це і написи гірників тих часів, зроблені червоною вохрою та зеленою крейдою, і військові й побутові написи та малюнки, виконані деревним вугіллям, графітом, крейдою. Найбільш високі виробки – зал «Сергія Березового» і галерея «Пасаж» – мають висоту до 5 м.

У 1965 році була створена організація «Пошук», яка функціонує й до сьогодні, вивчаючи Одеські катакомби. А також постійно проводяться різні акції щодо їх популяризації. На початку 21 століття видобуток вапняку продовжується в шахтах, розташованих у Дофіновці, Булдинці, Фоміній балці. Саме тому протяжність Одеських катакомб зростає і до цього дня.

Сьогодні в селі Нерубайському під Одесою діє меморіальний комплекс і підземний Музей партизанської Слави. А саме легендарне підземелля Одеси час від часу має досить цікаве і, звичайно, веселе призначення. Винахідливі одесити пристосували його для гри у пейнтбол.

Одеські катакомби приваблюють не тільки неабияким знаменитим минулим, а й своєю найбільшою у світі заплутаністю. Якщо хоча б раз їх відвідати, то вже ніколи не забути цього запаху партизанського життя, цих слідів суворої школи виживання антифашистів, цього відгомону Великої Вітчизняної війни у кожній навіть найменшій піщинці, цього невтомного шепоту тих, хто заблукав на сторінках підземних таємниць одеської гордості…

Автор статті Ірен Файчак