Середньовічний період
Вершиною давньої української літератури часів бароко є творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722-1794). "Український Сократ" подорожував по Україні та країнах Центральної Європи, щоб ближче дізнатися людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди була проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує роботу за покликанням. Слова філософа "Світ ловив мене, але не спіймав", які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному житті перед земними суєтністю і марнотою. Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та інших.
Наприкінці XVIII століття бурлескно-травестійна поема Івана Котляревського "Енеїда" знаменувала появу новітньої літературної української мови і початок сучасної української літератури. Цей твір увібрав у себе перлини українського гумору, відобразило яскравий народний побут. Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім членами так званого харківського гуртка (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка). До харківського гуртка належав також Г. Квітка-Основ 'яненко - основоположник української художньої прози, який перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.
XIX століття - це епоха становлення національної самосвідомості. Поетична збірка Кобзар видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури - це не тільки поезії, а й прози і драматургії. Шевченкова поезія стала важливим етапом в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши образотворчі можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематічних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.
Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників - Івана Нечуй-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів - від епічних романів і повістей до новел, фейлетон, оповідань і т. п. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.
Прикладом універсальної особистості в історії не лише українського, а й світової культури є постать Івана Франка - поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури на українську мову (Й. Гете, Г. Гейне, Дж. Байрона).
З появою на зламі століть нового покоління авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних діячів цього періоду - поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського.
Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом, поетеса Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійський епос.
Михайло Коцюбинський - автор повісті "Тіні забутих предків" яка отримала світову популярність, в якій реалістичність в описі селянського побуту поєднується з поетичним сприйняттям життя. Повість "Тіні забутих предків" була екранізована вірменським режисером Сергієм Параджановим.
Розстріляне відродження
Як і в усьому СРСР, в Україні після революції літературний процес відзначався особливим драматизмом і складністю. З одного боку українська література у цей час переживала небачений розквіт. На багатій літературній палітрі співіснували різноманітні художні школи, стилі і напрями - від радикального пролеткультовства, теоретики якого пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури" (В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Хвильовий) до футуризму (М. Семенко) і навіть неокласицизму, представники якого орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (група неокласики на чолі з М. Зеровим).
Однак більшість представників цієї хвилі українського відродження загинули в роки Громадянської війни, голодомору 1932-33 рр.. та більшовицьких репресій 30-х років. У 1938-1954 рр.. було репресовано близько 240 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. Деякі з них були розстріляні, деякі так і померли в ув'язненні, доля деяких з них після арештів так і залишилася невідомою. Зазнавав арешту і визнаний радянською владою поет Максим Рильський. 10 років провів у таборах Остап Вишня за звинуваченням в участі в міфічної Української військової організації. Були розстріляні Г. Косинка, М. Зеров, М. Куліш, Є. Плужник, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який намагався врятувати багатьох товаришів. Опинився під забороною і експериментальний театр "Березіль", а його керівник - всесвітньо відомий режисер Л. Курбас - був арештований і розстріляний.
Незважаючи на жорсткі рамки панівного в радянську добу стилю соціалістичного реалізму, українським письменникам вдалося творити літературу, яка не втратила своєї актуальності і сьогодні. Це, перш за все, твори П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара та інших.
У 1960 - і роки завдяки хрущовський відлиги і певній лібералізації суспільно-політичного життя в Україні зародився потужний художний рух, представники якого згодом отримали назву "шістдесятників". "Шістдесятники" шукали нові форми творчості, нове осмислення національного досвіду в рамках тоталітарної системи. До цього покоління належали В. Стус, Л. Костенко, В. Симоненко, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч та інші. Активна громадянська позиція привела В. Стуса, як і багатьох інших його колег по перу в ряди "дисидентської" інтелігенції, що, у свою чергу, вилилося у арешти і засланні. У 1970-х роках прокотилася нова хвиля масових арештів української інтелігенції, багато провідних письменників були заслані в сибірські табори за "антирадянську агітацію". Деякі з них були реабілітовані посмертно на початку 90-х рр..
Сучасна українська література
Термін “сучасна українська література” - це, як правило, сукупність літературних творів, написаних від моменту здобуття Україною незалежності (1991 р.). Таке часове розмежування було зумовлене тим, що саме з 1991 р. художній стиль з соціалістичними ідеями почав відмирати, а разом із ним — уся політична цензура. Саме з цього моменту українська література зазнала чималих змін. З'явилися нові теми, на які раніше накладалося табу: сексуальність, голодомор, політичні репресії, наркотики, тяжкі психологічні переживання.
Таким чином, до літературної спільноти відкрилися двері для юного, більш сміливого покоління літераторів, які сприяли активному використанню наступних стилістичних прийомів: постмодернізму та неоавангардизму із застосуванням суржику, сленгу, нецензурної лексики та інших епатажних прийомів.
Із політикою перебудови розпочалися процеси перебудови й в культурних колах, зароджувалися нові організації та об'єднання. Однією з перших літературних об'єднань, які скористалися суспільними умовами та подіями, у тому числі можливістю висловлювати свої вільні думки рідною українською мовою, було об'єднання “Бу-ба-бу”, організоване в 1987 році. На чолі ТО “Бу-ба-бу” стояли “патріарх” угруповання Юрій Андрухович, літературознавець Віктор Неборак та письменник, перекладач Олександр Ірванець.
Слідом за творчим об'єднанням “Бу-ба-бу” виступами й публікаціями поодиноких українських поетів та есеїстів кінця дев'яностих- початку нульових, було створено чимало інших літературних угруповань: “Пропала грамота”, “Червона Фіра”, “Орден Чину Ідіотів”, творча асоціація “500”, “Нова дегенерація” та інші.
Видатними сучасним українськими літераторами були і досі є: Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Павло Коробчук, Ірена Карпа, Любко Дереш, Сергій Жадан, Олесь Ульяненко, Евгенія Кононенко, Андрій Курков та багато інших.
Із розвитком становища сучасної української літератури творчі організації розпочали активну співпрацю із українськими видавництвами, які давно відійшли від звичного істеблішменту колишнього Радянського Союзу. Однак завжди відчувалося протистояння та опір сучасникам з боку традиційних письменників, які вкрай не сприймали молоде покоління і звинувачували його у знехтуванні класичних моральних принципів. Таким чином, у 1997 році було засновано Асоціацію українських письменників, очолену Тарасом Федюком і спрямовану на протест застарілим літературним уподобанням. Членами Асоціації були Юрій Андрухович, Павло Гірник, Віктор Неборак, Димтро Стус, Іван Малкович та інші. Одним із яскравих протестів проти радянського консерватизму була відмова Юрія Андруховича від найвищої державної літературної премії — Національної премії України імені Тараса Шевченка. Після низки таких протестів виникли аналогічні нагороди та конкурси на літературну тематику: “Коронація слова”, літературний конкурс видавництва “Смолоскип” та інші.
Із проникненням мережі інтернет у людські маси кількість сучасних письменників, які публікували свої роботи на спеціальних літературних блогах та веб-порталах, зросла у десятки разів, що значною мірою зміцнило культурну платформу сучасної України та вивело її на міжнародний рівень літератури й творчості.