Жидачів

Жидачів (Авторська стаття)


Жидачів – прадавнє місто Прикарпаття, один із наймальовничіших районних центрів Львівщини. Історія цього цікавого містечка нараховує більше восьмиста років. Розташоване на межі горбистої Подільської височини та плоскої улоговини Передкарпаття, за три кілометри від впадіння у Дністер його найбільшої притоки – річки Стрий.

Гірська місцевість, розташована на 20-30 метрів вище від прилеглих рівнин, із трьох боків оточена вигином річки Стрий, із навколишніми лісами й озерами, багатими звіриною та рибою, здавна приваблювала чимало людей. Саме тому найдавніші поселення на території міста простежуються ще понад двадцять тисяч років тому, а пізніші – на початку вже нашої ери.

Вперше письмово розповідається про Жидачів у 1164 році у «Повісті минулих літ», де його згадують, як Удеч або Зудечів. Історики схиляються до думки, що його назва походить від румунського слова «жудечу», що означає «право». Кажуть, що на місці теперішнього міста жили поселення румунів, які щоденно вели тут свої побутові судові справи. Надалі в документах зафіксовано ще близько двадцяти п’яти найрізноманітніших найменувань міста, проте сьогодні офіційною назвою все-таки є «Жидачів».

Ще у XII столітті Жидачів мав характерну будову для міст того часу. Основна частина, а як раніше називали «дитинець», була розташована у північній частині гори Базиївки, а за оборонним валом розміщувався ремісничий посад. Уже тоді місто, розташоване на перехресті сухопутних і річкових шляхів, було особливо важливим центром для торгівлі. Про неабияку пошану до цього виду діяльності свідчить існування у ньому кам’яної церкви Святого Миколая – покровителя усіх купців і моряків.

1393 рік став доленосним для міського населення. Адже саме тоді польсько-литовський король Владислав Ягайло, деякий час живучи у Жидачеві, настільки закохався у цей неймовірний карпатський рай, що взяв місто під свою опіку, почавши у ньому володарювати, і подарував йому Магдебурзьке право, яке особливо посприяло і в економічному розвиткові міста.

 

Герб Жидачева

Жидачів того часу був одним із найбільших міст Галичини, мешканці якого торгували сіллю, займались землеробством і ремісництвом. Саме тому ці заняття і відображені на гербі міста 1533 року – біла соляна куля, леміш від плуга та серцеподібний щит.

Одним із цікавих фактів є те, що в 1676 році на шляху з-під Журавно, після перемоги над турками, в місті зупинявся відомий польський король Ян III Собеський, що і засвідчує неабиякий попит міста серед тих чи інших можновладців. Варто зазначити, що у 1800-му році у Жидачеві починає діяти Єшива – школа єврейських рабинів під керівництвом відомого теолога Гірш (Цві) Айхенштейна.

XIX століття відоме світові як період епідемій холери, спустошуючих усе навколо пожеж, від яких часто потерпало і місто Жидачів. Незважаючи на це, вже у другій половині XIX століття почали будувати кам’яні приміщення повітового суду, повітової ради, два приміщення школи, закінчили тоді один із особливих проектів міста – будівництво колії Стрий-Ходорів, внаслідок чого Жидачів отримав залізничне сполучення, яке і досі служить жителям та гостям старовинного міста.

Як і будь-яке немаленьке місто, Жидачів став прихистком різних національностей. Так перед Другою світовою війною у місті нараховувалось близько 4200 мешканців: понад 1900 українців, 1290 поляків, 950 євреїв… А також зумів створити і промислову інфраструктуру: існували дрібні підприємства харчової промисловості, цегельні, кар’єри по видобуванню каменю, кузні, дизельна електростанція, майстерні кравців та шевців, була поширена приватна торгівля, розпочалось будівництво паперової фабрики. На той час діяли три синагоги, одна церква та один костел.

Після Другої світової війни розпочалося відродження Жидачева. Це і будівництво найбільшого в Україні картонно-паперового комбінату, який видав свою першу продукцію 1951 року, і досі відомий усій Україні завдяки виробництву туалетного паперу «Кохавинка». Назва ця походить від села Кохавино, якого на сьогодні вже не існує – у радянські часи його було приєднано до селища Гніздичів. Не можна забути і про створення двох шкіл, лікарняного містечка, великого житлового масиву, Будинку культури паперовиків. Значно зросла кількість населення і, звичайно, змінився сам вигляд міста.

У кінці 80-х років жителі Жидачева взяли активну участь у національному відродженні своєї держави. У жовтні 1992 року у місті було відкрито пам’ятник Тарасові Григоровичу Шевченку, а в серпні 1996 –відновлено і давню геральдику – герб, який існував ще з 1533 року, та затверджено єдиний прапор міста.

 

Ікона Богоматері Воплочення

Це славне місто зберегло понад 30 пам’яток історії та культури, найвидатнішими з яких є Костел Успіння Діви Марії (1612), чудотворна ікона Богоматері Воплочення – Жидачівська Оранта (1406) у церкві Воскресіння Господнього та залишки давньоруського городища і замку (ХІІ-ХІV століть).

У 1933 році костел був відреставрований ззовні, а у 1938 – розписаний і всередині. 1946 року група парафіян виїхала до Польщі разом з частиною костельного майна. Тільки в 1963 році культова робота храму була припинена. В костелі, попередньо зваливши з нього вежу, знищивши вівтарі та заподіявши інших руйнувань, радянська влада спочатку розмістила склад меблів, а потім – автобусну станцію. Лише згодом храм перетворили на музей.1989 року влада віддала римо-католикам ключі від храму.

Жидачів сьогодні – це містечко із дванадцятитисячним населенням, що має славне минуле і добрі сподівання на майбутнє.


Автор статті Ірен Файчак