Східниця – перлина Карпат (Авторська стаття)
Історія Східниці така ж, як у всієї України – відома її частина починається ще із часів Київської Русі. Хоча знахідки вчених на її околицях говорять про найдавніші поселення. Перші джерела згадують про поселення «Золота Лазня», жителі якого добували сіль, обробляли землю, займалися скотарством, збирали мед і, звичайно, сплачували князеві данину.
У 1237-1242 роках землі Київської Русі піддались монголо-татарській навалі під керівництвом хана Батия і розгромили «Золоту Баню», а жителі, які змогли уціліти, розбіглися по горах. Місце, де вони зійшлися й заново відбудували поселення, назвали Східницею. Тепер сюди сходяться з надією покращити своє здоров'я сотні українців, росіян, білорусів, які знають про цей курорт.
Під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького селяни, якими керував кріпак Гебрух, оволоділи Східницьким замком і, «забравши все з комор, підпалили двір». У другій половині XVII – першій половині XVIII століття Східниця залишалася приватним володінням. У 1787 році в Східниці налічувалося 65 дворів, дві корчми, млин, винниця і кузня. У селі діяла лісопилка на вісім кінських сил, яка щорічно переробляла 1540 кубометрів деревини.
Нова сторінка історії Східниці пов'язана із нафтовим промислом. В останній третині XIX століття тут відкриті значні родовища нафти і озокериту, промислова розробка яких почалася після проведення сюди залізниці. Сюди з'їжджалися крупні промисловці — представники різних акціонерних суспільств Німеччини, Англії, США, Франції, Бельгії. У 1890-х роках Східниця займала перше місце по видобутку нафти в Галичині.
Камена фортеця.
У 60-х роках ХХ століття житель Східниці, інженер Омелян Стоцький відкрив джерела мінеральних вод типу «Нафтуся». Завдяки Омеляну Стоцькому, Східниця почала розвиватися, як курорт, і 9 січня 1976 року селище було офіційно визнане Всесоюзною здравницею. Сьогодні на території санаторію «Карпати» розташована меморіальна кімната-музей першовідкривача Східницького родовища цілющих мінеральних вод.
Перебуваючи в гостях у «карпатській перлині», не можна не згадати про прилеглі до неї місцевості, які мають не менш цікаву історію свого походження: Урич, Майдан, Новий Кропивник, Рибник…
Село Урич засноване у 1369 році та розміщене на південь від відомого курорту Східниця. Тут протікає однойменний потік Уричанка. Саме село розміщене в котловині, а з північного заходу на південний схід котловини лежить пасмо скельних груп ямненського пісковика. Саме ці скелі представляють давньоруський наскальний оборонний комплекс Тустань, який належить до Державного історико-культурного заповідника «Тустань».
Тустань.
Існує версія, що історія освоєння Урицьких скель людиною бере початок ще з I-ого тис. до Різдва Христового, з епохи бронзи. Про це свідчать збережені 270 наскальних рисунків (петрогліфів) первісних митців: солярні знаки, спіралі, колесо зі шпицями, танцюристи, ріг достатку. Окремі з цих петрогліфів (техніка поглибленого рельєфу) символізують язичницьких богів, природу, господарське заняття людини. Найбільш чисельними є солярні знаки – символи дохристиянського бога сонця.
Унікальними є видовбані у скелі княжі колодязь та цистерни для зберігання води, рукотворна кам’яна стіна, що зведена на розчині-цем’янці. Серед археологічних пам’яток є й раритети – бронзові булава та енколпіон, зброя воїнів і монети.
Першому тисячоліттю після Різдва Христового приписують другий етап освоєння скель – ранньослов’янський. Імовірно, що ранні слов’яни приносили на скелях дань язичницькому богу сонця Дажбогу. Протягом VI-IX століть серед слов’ян-русичів було сформовано близько чотирнадцяти племінних об’єднань. Тоді на території Галичини проживало плем’я дулібів, яке пізніше сформувало інше – плем’я білих хорватів.
Петрогліфи.
Із початком існування держави Русі-України в XI столітті білі хорвати й започаткували град Тустань на шляху, що вів на Захід через Ворітський перевал – це вже третій, княжий період в освоєнні скель.
Фортеця існувала та розвивалася у XII-XIII століттях при князях Ярославі Осмомислі, Романові Мстиславичу і Данилу Романовичу – це був четвертий, галицький період в історії освоєння скель.
Фоттеця. Фото з сайту http://tustan.com.ua
У цей час Тустань відрізнялася від інших фортець найбільшою обороноздатністю. У рік першого нашестя на нашу державу татарів – вони навіть не наважилися на її штурм. Правдоподібно, що в час цього лихоліття сотні русичів-українців, тікаючи від ординців у Карпати в пошуках притулку й захисту, знайшли його за стінами могутньої фортеці, про що зафіксовано в Іпатієвському літописі.
У 1340 році починається п’ятий період в історії Тустані – період загарбання Польщею. Протягом 225-літнього польського панування фортеця неодноразово згадується в писемних джерелах.
На жаль, у 1340 році помирає останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II Тройденович – син правнучки князя Данила. Рід Романовичів, що правив Галицько-Волинською державою більше ста п’ятдесяти років, згас. Польський історик Ян Длугош писав: «… Казимир рушив до Руської землі і там опанував міста і замки Перемишль, Галич, Луцьк Володимир, Сянок, Любасів, Теребовлю, Тустань …».
Пізніше фортеця виконувала митну функцію на шляху, по якому експортували галицьку сіль на Схід та Захід. Люстрація дрогобицької жупи за 1565 рік повідомляє: «За лісом … є село, назване Урич, під городищем Тустань. В ньому беруть мито від тих купців, котрі йдуть горами, минаючи Дрогобич».
У польський період відбувається поступовий занепад фортеці, що спричинили декілька факторів: економічний, у XVI столітті країни Центральної Європи розробляють власні поклади солі; політичний та військовий.
Із часу останньої письмової згадки про Тустань (1565р.) – з покоління в покоління передавалася пам’ять про історію княжої фортеці. У переказах і легендах, що переходили від батьків до дітей, внуків і правнуків, передавались реальні історичні події тісно переплетені з народним фольклором, деколи з міфами:
«В тисовім полі тиси валили
І в княж-град тії тиси возили.
Рукомесники стіни там укладали,
Бо княжії гридниці там будували».
Події 1912 року з нагоди піднесення галицької молоді на скелях були вигравійовані слова «Вставайте, кайдани порвіте! Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко».
Обов’язково, відвідуючи Урицькі скелі, варто оглянути й гарно впорядковане, цілюще джерельце, що притулилось під скалою. Це про нього Іван Франко писав: «… Побував я з дружиною в Уричі, коли заслаб на очі … Щоранку ходили до джерела під скалою, в якому я промивав очі: вода насправді в ньому цілюща – помагала».
Все більше й більше краєзнавців та туристів відвідують Урицькі скелі - не тільки із всіх регіонів України, але й з далекого зарубіжжя. Упродовж останнього десятиріччя заповідник відвідало 50 тисяч людей. Вже відбулось п’ять міжнародних конференцій та симпозіумів, присвячених унікальній фортеці – ще одному подиху нашої багатої і не менш цікавої історії.
Село Майдан.
Особливим є і село Майдан, навколо якого розташований Національний природний парк «Сколівські бескиди», а також збереглися до сьогодні і залишки доменної печі «Залізна гута», у якій ще на початку 19 століття деревним вугіллям плавили з руди золото, яке очищали за допомогою молота.
«Сколівські бескиди»
Дозволю собі ліричний відступ – щойно ступивши на землю села Новий Кропивник, відразу ж подумки відзначаєте, що навіть у бідну на барви пору року, навколишні гірські краєвиди мимоволі причаровують до себе погляд. А спостереження за вічним плином вод у річці Стрий та вдихання свіжого гірського повітря сприяють душевній релаксації і відгороджують від щоденної суєти. Вмить всі клопоти залишаються десь далеко позаду, за межами цих прекрасних гір. Крім того, саме тут можна поринути у бароковий світ церкви Святого Миколи, збудованої ще у 1695 році.
Мимоволі релаксуючи, ви доберетесь і до села Рибник, що колись був центром риболовлі Галицько-Волинського князівства, і, в якому протікає однойменний потік, де у минулі часи водилось близько ста видів риби, деякі з назв до сьогодні, на жаль, не збереглись. Сьогодні тут розташований дитячий оздоровчий табір «Карпати», в якому щоліта з величезним задоволенням відпочиває близько тисячі дітлахів.
Щось таємниче і водночас ніжне відчувається в цьому гірському краю, якого Бог обдарував природою надзвичайної краси і благодаті. Вишукана естетична цінність гірських ландшафтів, етнографічна специфіка бойківського краю, гостинність місцевих жителів забезпечують неабиякий відпочинок. Вікові величні ліси, безмежні панорами гір на тлі неба, численні гірські потоки прозорої води, напоєне медовими пахощами квітів повітря і цілющі мінеральні джерела, смарагдові полонини приваблюють і зачаровують… Тут бував Іван Франко, гірські стежки пам'ятають опричників... Це — край талановитих народних умільців, самобутні вироби яких (різьблені дерев'яні речі, вишивки, килими, намиста, кераміка) цінуються далеко за межами Карпат.
Автор статті Ірен Файчак