Сатанів

Сатанів

В Україні достобіса населених пунктів з незвичними та оригинальними назвами. Але містечко Сатанів, що на самому заході Хмельницької області, має, мабуть, чи не найколоритніший топонім. Це ж треба було таке придумати - назвати своє поселення на честь головного ворога людського!

Хоча, є версія, що нечистий тут ні до чого. Наприклад, відомий історик та краєзнавець ХІХ століття Юхим Сіцінський знайшов тут «римський слід». Мовляв, після захоплення Дакії легіони імператора Траяна, на чолі з полководцем Тонілієм, дійшли аж до цих місць. Тут відбулася військова рада, на якій Тонілій запитав у своїх легіонерів: «Sat an non?» (стоїмо, чи чвалаєм далі?). Легіонери, яким вже давно остогиділо воювати з осоружними варварами, зрозуміло, залементували «Sat!»

«Sat»» так «Sat!»... Зупинилися тут римляни. А на кордоні завойованих земель насипали довжелезного вала і назвали його на честь імператора. Місце ж, де відбулася нарада, назвали «Satannon»…

Сьогодні ця версія не витримує жодної критики – римлян тут ніколи не було, а древній ТрОянів вал, що проходить повз Сатанів, набагато давніший і носить він ім’я не римського імператора ТрАяна, а міфічного предка усіх слов’ян ТрОяна (того самого, про якого згадано у «Слові про Ігорів похід»: «Були віки Троянові…»

Місцеві ж запевняють, що містом Сатани їх містечко обізвали чи то турки, чи то татари, котрі так і не зуміли взяти його могутні укріплення.

Є ще й язичницька версія. Справа в тому, що до самої середини XIII століття тут зберігався останній острівець прадавньої віри. Священні міста язичників були знищені тільки під час нашестя орд Батия, а таємні обряди слов’янським богам в цих місцях здійснювалися аж до XV-XVII століть! Церква ж все пов'язане зі старими божествами оголосила сатанинським. Звідси, мовляв, і назва міста, що розкинулося ледве чи не в самому серці не скореній ні князями ні привезеними Володимиром попами «республіки» волхвів. Сьогодні про це нагадують лише порослі лісом могутні вали священних городищ. Та ще знаменитий «Збручанський ідол» - піднятий зі дна Збруча трохи нижче Сатанова…

Волхви, які повтікали з Києва, не даремно облаштувалися у цій місцевості. Довколишні гори рясніють цілющими джерелами, біля яких ще з часів ледь не мідного віку зводилися городища-святилища. У 1965 році, при бурінні розвідувальної свердловини, геологи натрапили на величезне родовище мінералки, що за своїми показниками навіть перевищувала знамениту трускавецьку «Нафтусю». Пізніше поряд побудували навіть декілька санаторіїв. Величезні запаси води, помножені на чисте повітря, майже незайману природу і велику кількість визначних історичних пам'яток дають можливість створити курорт світового рівня.

Сатанів, гламурТа повернімося до Сатанова. Не зважаючи на зловісну назву, селище це досить симпатичне і на пекло аж ніяк не схоже. Є у ньому щось невловиме від курортних містечок Кримського Південнобережжя – чи то вузенькі вулички, що стрімко збігають до Збруча, чи то складені з вапнякових брил огорожі, чи то червона черепиця дахів… Правда, на відміну від Гурзуфу, чи там Ялти тут немає натовпів розморених сонцем курортників. Сонце є, а от людей – катма. Пустка. Сатанівськими вуличками можна проблукати добру чверть години не зустрівши хоч якого перехожого. Абсолютно пуста навіть центральна Ринкова площа. Лише продавці коло яток марно чекають на покупців. Якщо ж стрінеш кого, то швидше за все це буде або дитина, або старий. Вдень місцеві геть усі на роботі. Це ті, кому поталанило її знайти. Більша ж частина сатанян (чи, може, сатанівців?) давно подалася на заробітки за кордон чи у великі міста. Якщо ж зустрінеться хто молодого віку, то, найймовірніше це буде якийсь заїжджий турист, котрий оглядає місцеві старожитності.

Сатанів, БрамаА подивитися у Сатанові є на що! Адже місто це дуже старовинне. Перша згадка про Сатанів в історичних документах датується 1404 роком, коли польський король Владислав ІІ (Ягайло) подарував його разом з навколишніми селами шляхтичу Петру Шафранцю. В 1443 році Сатанів набув статус містечка, а за рік – в 1444р. – отримав Магдебурське право.

На Поділлі, за кількістю пам’яток історії на одиницю площі, Сатанів випереджає хіба що «брендовий» Кам’янець-Подільський. До речі, свого часу сатанівські укріплення мало чим поступалися кам’янецьким. Але 1831 городяни активно підтримали Польське повстання. Щоб мешканцям «впрєдь нє павадно било бунтовать» вали, що оперізували Сатанів, зрили а мури та оборонні вежі розібрали. Лише головну браму, колишній гордий символ незалежності та вольності міста, карателі залишили неушкодженою. Мабуть, аби покепкувати над городянами. Бо яка користь з неприступної могутньої брами, коли довкола немає мурів?

Ця, збудована ще XV століття брама, стоїть й досі, до того ж майже у первісному стані. Крім Сатанова, в Україн лише лічені населені пункти зберегли свої прадавні міські ворота.Сатанів, Брама Навіть столичний Київ може похвалитися хіба що сумнівною реконструкцією «Золотих воріт» та огидним макетом «Лядської брами».

Наразі дорога, що веде до міста, проходить біля стін колишньої твердині - арочний проїзд, через який колись урочисто в’їздили до Сатанова славетний гетьман Богдан Хмельницький, російський цар Петро І, полководець Олександр Суворов та інші, замурували ще десь усередині ХІХ століття, коли вежу (а стоїть вона за якихось 20-30 метрів від Збруча) пристосували під прикордонну заставу. Ця застава проіснувала аж до «золотого вересня» 1939 року…

Аби відчути подих часу варто зазирнути її досередини. Тут найбільше вражають не потужні стіни, вузькі бійниці та інша старофортечна екзотика (цього добра вистачає у будь-якому давньому замку), а кам’яні бурульки сталактитів, що звисають з почорнілого склепіння. Крім того варто зазирнути й до кімнати сторожі – там зберігся навіть камін, біля якого колись довгими зимовими ночами грілися вартові.

Сьогодні, замість чисельної колись залоги, ворота міста стереже лише одна людина.

Останній вартовий

Ще донедавна головна міська реліквія мала досить занедбаний вигляд – довкола все поросло височенними бур’янами та завалено сміттям, вцілілий другий ярус вежі був так зарослий деревами та кущами, що нагадував ліс, а перший ярус місцеві мешканці взагалі перетворили на звичайнісіньке звалище…

Сатанів, БрамаНаразі від усього цього не залишилося й сліду. Привів браму до пуття її останній вартовий 50-річний В’ячеслав Косик. Більше за те – поряд в старовинному двоповерховому будиночку, збудованому ще за царату як казарми для прикордонників, він створює приватний музей історії Сатанова. Хоча ремонт в колишніх казармах триває, в музей вже перенесено перші експонати – старовині меблі, ковані скрині та іншу «великогабаритку». Встановлено й частину стендів та вітрин (поки що без експонатів). В одному з казармених закапелків майже змонтована композиція «печера первісної людини». Місцевий художник Леонід Рудюк виліпив сімейство неардентальців (у повен зріст), яке гріється біля вогню. Печера, правда, ще не зовсім готова, тож поки не вирішене «квартирне питання», первісні люди тимчасово «бомжують» під шматками целофану просто посеред коридору.

Хоче пан Михайло облаштувати під музей і міську браму. «Звичайно, каже він, - пам’ятку історії чіпати мені ніхто не дозволить. Там треба проводити професійну реставрацію. А це вже мільйони, де у мене такі гроші? Але у проїзді можна виставити кам’яні жорна, колеса від возів,пам’ятники радянської доби та інше». Два таких експонати, фарбовані «сєрєбрянкою» бюсти Горького та Калініна вже вже стоять під стіною.

В’ячеслав Косик також детальніше розказав історію брами. Звели її ще ХVI століття. Але під час війни з турками вона сильно постраждала. Тож на початку ХVІІІ століття провели її капітальну реконструкцію. Про що свідчить напис латиною на її фасаді:

«Адам Микола з Гранова Сєнявський, власник Шклона і Міши, каштелян краківський, найвищий поводир державного війська, для громадської безпеки оцю твердиню відновив року 1722, маючи намір мурами захищати батьківщину, що її стільки раз захищав грудьми. Отож віща думка фундатора подбала побудувати оцю браму, щоб Отоманській Порті загородити дорогу до Польщі, щоб користуватися рівною силою проти нападів варварів, лютому татарові протиставив Сатанів, проти чого навіть і ворота адові не здолають, надто коли закрити перед ворогами. Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі. Року божого 1724

Годі й казати. Непогані були «піарники» у Сєнявського. Красиво ж бо як написано: «Одному тільки Богові, Королеві і Батьківщині віддаватиме свої ключі…»

«Я з дитинства цікавився історією, - каже пан В’ячеслав, - у такому давньому місті дуже важко нею не цікавитися. Адже історія оточує нас завжди і всюди. От, навіть коли ми здавали металолом піонерами… Подлубавшись на шкільному дворі в купі залізяччя без проблем можна було знайти з десяток чавунних гарматних ядер. Ці ядра нікого навіть не дивували – тоді їх всюди повно було. Не знаю зараз чиї вони та якого часу. Бо у нас багато було боїв. І коли татари налітали, і коли в 1653 році Хмельницький замок брав (а от до міста городяни його впустили без бою) і, як у 1679 війська султана Магомета IV захопили Сатанів… Тоді турки, розлючені, що наші так вперто оборонялися вирізали чи не всіх мешканців… Тож чиї то ядра були – важко сказати…»

Хоч «вартовий брами» колекціонував старожитності з самого дитинства, зародком музейної експозиції, з якого все й почалося стали реліквії діда: «Мій дід Михайло героїчно воював у першу світову. Після нього залишилися чисельні, ще царські, нагороди, документи та дуже цікаві фотографії часів імперіалістичної. А у Вітчизняну війну дід Михайло вже партизанив…»

Крім музею в відремонтованих спорудах колишньої прикордонної застави В’ячеслав Миколайович облаштовує ще й невеличкий готель та ресторанчик. «Хочу облаштувати комплекс для «зеленого туризму», - розповідає він, - щоб люди мали змогу приїхати до нас, подивитись на все, музей оглянути, переночувати, повечеряти та й 100 грам випити».

Сатанівський млин

Сатанів, водяний млин на ЗбручіЗа якусь півсотню метрів від міської брами стоїть найсправжнісінький (звичайно ж теж старовинний) водяний млин. До того ж діючий! А це, у наші часи, вже само по собі дивовижа. На превеликий жаль, як раз цього дня він не працював. Зерно старого врожаю вже давно змоли, а новий ще не збирали – тож йшли профілактичні роботи. Мельники якраз обідали. В комірчині на столі (теж антикварному) стояла скворідка (сучасна) з апетитною яєчнею та пляшка з мінералкою - своєю власною, сатанівською. До речі місцева мінеральна вода входить до десятки найцілющих вод Європи! Зауважу, що в пляшці таки дійсно була мінералка. «Щось міцніше буде, коли роботу закінчимо, - сміються мельники, - зараз поки ще зарано, хоча запас є, показують пальцем на шафу (теж антикварну)».

За головного на млині 29-річний Володимир Чорний. Рідкісної професії водяного мельника він навчався на цьому ж таки млині, бо навчальних закладів де вчать такому в Україні немає. «Зараз мало роботи, - каже він, - ось, доки урожай не зібрали поки оборудованіє підтягуємо, а потім вже буде запарка». Збіжжя на млин везуть з усіх навколишніх сіл і навіть з-за Збруча з Тернопільської області: «Там у нас конкуренти були. За двадцять метрів, на сусідньому рукаві Збруча з «польської» сторони теж водяний млин стоїть. Но, на початку 90-х, його на елєктрічество перевели. Тоді воно дешеве було. А потім елєктрічество подорожчало. Молоти стало дорого. А за ті роки, коли турбіни не працювали їх так мулякою затягло, що й не відкопаєш. Тож западенський млин вже років п’ять, як не працює…» А от від питання про заробітки хлопці ухилилися: «Все залежить від обсягу роботи. Але на хліб вистачає. Правда без масла, але з ковбасою», - віджартувалися вони.

млин Прошу показати млина. Хлопці залюбки погоджуються провести невелику екскурсію. «Єх, не те тепер оборудованіє, - зітхає Володимир, - старі мельника розповідають, що до початку 60-х років тут австрійські машини стояли. Вони давали таку тонку муку, що вона геть вся йшла на експорт, а в Сатанові її ніхто й не бачив. А потім їх кудись вивезли, а навзамін поставили совєцькі».

В одній з кімнат стоять залишки чималого електрогенератора та майже ціла щитова – з датчиками, рубильниками та малюнком страшнуватого черепа з блискавкою. У повоєнні роки тут ще була й електростанція, що забезпечувала жителів струмом: «на кожну хату дозволялася лише одна лампочка» - пояснює мельник

Як відомо з легенд, водяний млин, це улюблена штаб-квартира для всякого роду водяників, русалок та іншої чортівні. А що має бути на САТАНІВСЬКОМУ млині - годі й уявити. На запитання про це хлопці лише розсміялися: «Ви нас бачили? Та тут вся нечисть розбіжиться хто куда…»

Тут, до речі було почуто ще одну версію походження назви «Сатанів»:

«Ото коли турки увірвалися наше місто, - розповів мельник Юрій Кошалко, - то дуже здивувалися. Жителів у ньому вони зовсім не знайшли. Нікого! От вони й подумали, що їх Сатана забрав. Насправді всі жителі втікли через підземні ходи. У нас їх багато. Є даже такі, що возом проїхати можна. Є даже підземелля у три етажі. Сам бачив! Пацаном з друзями лазили у підземний хід монастиря. Довго йшли… Так в одному місці чутно, як над головами Збруч тече! А раніше ходи були до самого Кам'янця-Подільського і даже Хотинської крєпості…»

Православний «рабин»

Поряд з брамою височіє ще одна давня споруда Сатанова. Такі ж товстелезні стіни, порослі мохом та лишайниками камені, вузькі гарматні та мушкетні бійниці. Але це зовсім не одна з вцілілих міських оборонних веж, як можна подумати з першого погляду. Сатанів, синагогаЦе - …синагога. А те, що вона нагадує мініатюрний замок, на Поділлі, яке свого часу було прикордонною територією між Речю Посполитою та Оттоманською Портою, не дививина. Тоді багато культових споруд мали ще й оборонну функцію. За якихось три десятка кілометрів, у сусідньому Ярмолинецькому районі, в селі Сутківці стоїть подібна церква-фортеця (вона навіть потрапила в шкільні підручники з історії).

В старі часи, встановлена на вершині пагорба, синагога домінувала над прилеглою територією і на її даху було встановлено гарматну батарею (вона утримувалася коштом єврейської громади). Це був один з найголовніших вузлів міської оборони. До речі, на місцевому єврейському цвинтарі (про нього нижче) збереглося німе свідчення тих давніх боїв. На одному з надгробків XVIІ ст. значиться, що похований загинув під час бою з «тугаримами» (тобто татарами) на стінах міста.

Синагога СатанівТочна дата побудови синагоги достеменно не відома. За однією версією це 1514 рік, за іншою – 1532… У будь якому випадку це одна з найстаріших подібних споруд у всій Східній Європі. 1754 року було проведено її генеральну реконструкцію – про це сповіщає напис над дверима. Тоді ж було зроблено новий «арон-кодеш». Це така спеціальна шафа для збереження сувоїв Тори.

У повоєнні роки в синагозі облаштували зерносховище. Від значних перепадів вологості штукатурка, розписана яскравим рослинним орнаментом та знаками зодіаку геть вся облетіла. А от «арон-кодеш», найсвятіше місце давнього Божого дому, зберегся майже в первісній красі. Хіба що фарба трішки облізла. Може зроблено було на совість, а може втрутилися якісь вищі сили. Цікава символіка «арон-кодешу» - корона наверху символізує Господа, леви внизу - єврейський народ, колони – нагадування про зруйнований Єрусалимський Храм…

Наразі в Сатанові, що свого часу був «єврейською столицею» всього Поділля (тут містився кагал) не залишилося жодного єврея. Майже вся місцева громада була знищена німцями в часи Другої Світової. Ті хто вцілів або померли, або виїхали.

Сьогодні за єврейською святинею доглядає 62-літній пенсіонер Борис Андрійович Слободнюк. Його хата стоїть якраз навпроти.

Заходимо до Бориса Андрійовича, аби він відкрив двері. Поки він вовтузиться з замком запитую, чому це він поклав на себе нелегкі обов’язки догляду за такою чималою спорудою, які ж до того ніяк не оплачуються.

«Та соромно і стидно стало, - каже він. - Такий унікальний пам’ятник, а користі людям ніякої. Купа людей приїздить подивитися а тут бур’яни, мусору повно… Стидно за Сатанів. А яке ж гарне сооруженіє. Святиня яка… Колись же його люди робили…».

Пану Борису довелося чимало попрацювати. Лише одного сміття було винесено декілька самоскидів (в закинутій синагозі стихійно виникло звалище). Та й регулярно викошувати майже з пів-гектару прилеглих пустирів від заростів лободи та кропиви теж справа не легка.

«Тут би ще каміння куди повивозити, але у мене сил його тягати нема, – жаліється він. – Мене хватило лише під стіни йог скласти», - Борис Андрійович показує рукою на складені під стінами чималі купи.

Правлславний равин«А ці камені чому не прибрали?» - як раз посеред залу лежить кілька каменюк. «Та це так треба, - відповідає він. - Вони позначають місце, де колись стояла кафедра, з якої читали Тору. Один старий єврей, котрий приїздив сюди аж з самого Єрусалиму, казав мені, що тут найвища енергетика. Він сказав, що якщо на цьому місці постояти щодня (Борис Андрійович стає на камені) та подумати про Бога, то житимеш довго і ніякі болєзні тебе не візьмуть»

Тут пан Слободянюк розповів про ще одну причину, чому він вирішив доглядати синагогу. «В остані годи у мене дружина тяжко хворіла. Думав, що якщо доглядатиму за Божим домом, Господь допоможе мені врятувати жінку… Але вона померла… Та я не жалію, що взявся за цю справу. Вірю що там їй моя праця воздасться…»

В тому що будучи православним він доглядає за єврейською синагогою Борис Андрійович протиріччя не бачить: «У будь якому разі тут молилися та славили Бога, а він для всіх один. Та й батюшка наш каже, що я добру справу роблю…»

Сходи на дах синагоги По вузенькому проходу, прокладеному в товщі двометрової стіни підіймаємося на дах. За віки східці вичовгані настільки, що кожна нагадує перевернутий на бік півмісяць. На даху вже виріс чималенький гайок. «Я хотів дерева вирубати – пояснює Борис Андрійович, - но спеціалісти сказали мені не займати. Бо потім коріння, яке проросло в склепіння струхлявіє і склепіння може завалитися».

Зазираємо у бійниці, з яких колись стирчали гармати. Дійсно місце для вогню дуже зручне. Можна вести обстріл всі підступи до Сатанова.

Варто згадати й легенду, яку місцеві мешканці розповідають про фортечну синагогу. Мовляв її і не будував ніхто. Ніби божественною силою її було перенесено із самого Єрусалиму та поховано під шаром землі (за іншою версією вона взагаді нерукотворна, та існувала від початку Світу). Почали одного разу люди копати горба і викопали синагогу.

Цікаво, що ця легенда один в один відповідає легенді про найстарішу в Східній Європі синагогу в Празі. Казку про розкопаного горба історики пояснюють давньою технологією будівництва, коли замість риштувань довкола вже зведених стін насипали ґрунт, а після завершення робіт цю землю прибирали.

З Празькою синагогою Сатанівську поєднує й те, що підлога всередині теж набагато нижча рівня землі. Цьому є два пояснення. Згідно з однієї версії – тогочасні закони забороняли євреям будувати синагоги вище від християнських храмів. Тому, мовляв, хитрі євреї, аби збільшити внутрішній об’єм приміщення опустили підлогу. За іншою версією, це зроблено, аби обстановка відповідала відомій молитві «з глибин землі до тебе звертаємося, Господи…»

А ще подейкують, що від синагоги до самого Єрусалима веде підземний хід. Хід таки є, але чи можна ним скористатися для нелегальної міграції на Близький Схід – невідомо. За якихось кілька метрів він закінчується обвалом.

Прощаючись Борис Андрійович запитує, чи не можна домовитися, аби йому дали якусь справку: «Тут майже не щотижня всякі приїдять, щоб висипати під синагогу з машини мусор. Я крик підіймаю, а вони мені: «а ти хто такий, чого права качаєш!?». От аби мені справку якусь, що я памятнік історії охраняю. Я б їм справку і показав. А так тяжело доводиться відбиватися».

Вже пізніше стало відомо, що «справку» Борису Андрійовичу таки дали (а ще грамоту райдержадміністрації та премію). Тепер він позаштатний співробітник управління охорони культурної спадщини Хмельницької облдержадміністрації.

Художній музей під відкритим небомСатанів. Мацева

Між небом і селищем на високій горі лежить старовиний єврейський цвинтар. Цей некрополь, без сумніву, можна поставити в один ряд зі знаменитими Личаківським і Байковим. Найстаріші надгробки тут датуються першою половиною XVІ століття, а останні поховання було зроблено наприкінці 50-х років ХХ ст. Покриті мохом та лишайником врослі в землю могильні стели (на ідиш «мацеви») вражають. Особливо надгробки XVІІ ст.. На цей період приходиться пік розквіту різблярского мистецтва. Кожній такій «мацеві» місце в художньому музеї - ажурне різьблення, складні орнаменти, витіюваті барельєфи. Така собі галерея різьбярського мистецтва під відкритим небом. На кладовище регулярно приїздять наукові експедиції з Петербургського і Київського інститутів юдаїки, ба, навіть з самого Єрусалиму.

Дуже складна та цікава символіка зображень на надгробках. При чому дуже часто попадаються рельєфи з абсолютно «некошерними» тваринами. Наприклад орел, котрий клює зайця. Або ведмеді, що несуть зрізане гроно винограду. Ніякого протиріччя в цьому немає. Орел та зайчик символізують страх Божий. Ведмідь, традиційно зображувався на надгробках людей, котрі мали прізвище Дов чи Бер (ведмідь). Ведмеді з виноградом це також і біблійний сюжет – виноград віднесений до чавила – символ Божого суду. Цікаві надгробки з зображенням двоголових орлів. Таке зображення зустрічається виключно на могилах високоповажних людей, переважно рабинів. Як та чому ці орли сюди «залетіли», та ще у XVІІ ст., коли і Московія і Австрія (що мають за герб двоголового хижака) для сатанівських мешканців були дуже далеким закордонням – наразі невідомо.

Руїни на руїнах

З єврейського цвинтаря, що домінує над містом, відкривається чудова панорама на Сатанів. Найбільший об’єкт - стара цукроварня. Але навіть здалеку видно, що вона у занедбаному стані. Цукроварню збудували ще ХІХ ст. на місці великого п’ятикутного феодального замку, зведеному магнатами Сєнявськими у XVІ ст.. До речі каміння та цегла з розібраних мурів та веж пішла на побудову заводу.

Прометей Цукроварня успішно і плідно працювала до другої половини 90-х років, даючи роботу більшій частині жителів містечка. А далі, на жаль, все відбулося за традиційним для сьогоднішньої України сценарієм. Як розповідають місцеві жителі звідкільсь взялися нові власники, котрі взяли її «в управління». Після чого певний час, не жаліючи обладнання, використовували її на повну потужність – гнали і гнали цукор, зовсім не турбуючись про якусь профілактику та ремонт. А коли все почало валитися – набрали кредитивів під заставу цукроварні та щезли. Банк, аби хоч як компенсувати втрати, порізав устаткування на металобрухт… Не знаю наскільки це правда. Документів в руках не тримав. Так кажуть люди. Єдине про що можна 100% стверджувати – завод дійсно виглядає жалюгідно і не працює і ,що його цехи – як ті, що зведені в позаминулому сторіччі, так і в 60-70 роках ХХ ст. – нагадують руїни.

В нормальному стані збереглося, хіба що, колишнє заводоуправління. До речі, теж свого роду пам’ятник епохи. Воно прикрашене кахляними мозаїками з радянськими символами та фігурою чи-то Прометея, чи-то звільненого пролетаря, а, може, й радянської людини, котра злітає у височінь саджати на Марсі яблуні.

Від замку, на місці якого розташовані руїни цукроварні, залишилася лише західна стіна та три вежі. Як розповів 22-річний місцевий мешканець Михайло, найзагадковіша з них «кругла». Вона стоїть посеред території замку. «Замок був збудований Сєнявськими, - розповідає він, - Замокале «кругла вежа» стояла ще до того. Її бійниці пристосовані ще для стрільби з луків, а не вогнепальної зброї. Вчені датують споруду початком XІV ст. А от хто і чому її звів, частиною якого укріплення вона була - невідомо». Михайло знає про що говорить – він підробляє гідом та возить туристів по визначних та цікавих місцях свого селища. Наразі його підопічні, спустившись від стін замку, далеко внизу прогулювались берегом Збруча. Як пояснив Михайло, це відпочивальники з розташованого під Сатановим санаторію «Товтри».

Сьогодні цей, збудований ще у 70-ті роки великий санаторій, та ще з півдюжини санаторіїв та баз відпочинку поменше – єдине, що тримає Сатанів «на плаву». Крім півтисячі «прямих» робочих місць оздоровниці дають роботу ще й багатьом торгівцям, власникам кав’ярень та ресторанчиків, та іншим місцевим, котрі привозять для продажу туристам фрукти, овочі, молочні продукти тощо.

Монастирські «піонери», привиди та жебраки

Розташований на околиці Сатанова монастир мальовничо розкинувся на високій горі, що височіє над Збручем. Зовні він майже не відрізняється від сусіднього замку. Тільки крита оцинкованим залізом брамна вежа, та абсолютно сучасні маківки на дзвіниці засвідчують, що це діючий об'єкт. Пройшовши під склепінням брами, попадаєш на монастирське подвір’я. Всередині все виглядає більш обжитим. Правда з усіх будівель вціліла тільки невеличка церква, що затишно розташувалася посеред зеленої галявини. Ніякого декору на ній, на жаль, не залишилося, але, судячи по загальним формам вона є майже повним аналогом «п’ятигривневої» церкви з Суботова.

Дзвіниця, монастирЧас не пожалів ні церкви ні монастиря. Першими тут «приклали руку» австро-угорські війська які 4 серпня 1914 року піддали його жорстокому артобстрілу. Але довершила руйнацію комуністи. Спочатку вони двічі закривали монастир. Але цього їм виявилося замало. У 60-х роках монастир перетворили на …каменярню. Було розібрано фортечні (товщиною понад 2 метри!) мури, що оперізували монастир, знято другий, та частково зруйновано перший поверх центрального корпусу, зруйновано верхні яруси та дуже красивий барочний портал брамної вежі. Видобуте каміння пішло на будівництво …корівників.

На відміну від «вавілонського стовпотворіння» Печерської Лаври, з її натовпами туристів, професійних жебраків, продавцями сувенірів та «іконними лавками», де всі - від торашів до ченців тягнуться до твоєї кишені, Свято-Троїцький монастир уразив умиротвореністю та тишею, що порушувалася тільки пташиним щебетом так цвиканням коників у високій траві.

Сьогодні ченців в монастирі немає, господарює лишень 42-х річний священик отець Володимир. Час був неурочний, до служби ще далеко і він гостинно погодився показати своє господарство.

Монастир з'явився у часи Батиєвої навали. Його першими мешканцями стали печерські монахи, які втікли зі сплюндрованого Києва. Як і годиться всякому поважаючому себе монастирю, спочатку він був печерним. Печери ці збереглася й досі.

Спускаємося хиткими сходами.

Вхід в печери біля підніжжя скелі, на якій стоїть монастир. Зі спекотного серпневого дня пірнаємо в холодну вологу імлу. Всередині – дві крихітні келії з кам'яними лежаками і приміщення в якому була підземна церква. На відміну від лаврських (копаних) печер сатанівські природні, лише ледь-ледь підравлені людською рукою.

Під головним корпусом теж чималі підземелля (а то!). Цілий лабіринт переходів, таємничі зали та каземати.

«Взагалі, - говорить отець Володимир, - за народними переказах ці підземелля були набагато більшими, але під час повстання під керівництвом полковника Шпака, що спалахнуло на Поділлі в 1703 році, поляки перетворили монастир на катівню. Багато козаків тут було замуровано живцем. Пізніше проходи в ту частину були засипані землею і де вони – наразі ніхто не знає».

Після цієї моторошної історії захотілося швиденько на сонце… Але козаки були не єдиними жертвами цього місця.

З 1707 по 1799 роки обитель належала уніатському чернечому ордену св. Василя. Наприкінці XVIII століття з'їзд представників ордену вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув’язнення ченців засуджених церковним судом до поховання живцем. З метою «технічної підготовки» в 1775-1777 роках навіть була проведена спеціальна реконструкція. Першим і останнім з похованих живцем був такий собі Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівати як небіжчика, а потім замурували. Їжу йому подавали через спеціальне віконце… Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає по напівзруйнованих коридорах… Не хотілося б опинитися тут вночі!

Крім печер та казематів у монастирі є щей підземний хід, що веде з монастирської гори на проилежний берег Збруча. Його використовували на «всякий пожежний», щоб у випадку чого можна було утікти в навколишні ліси.

Траплялися в монастирі й кумедні історії.

В 1711 році, повертаючись з провального Прутського походу, монастир відвідав російський імператор Петро I. Сподіваючись перетягти в унію царя московітів, василіани відрядили найкращого проповідника ордену - ієромонаха Йосипа Чижевського. Та цареві було глибоко чхати на питання віри - він, у суто російській традиції, розглядав Церкву виключно як один з інструментів своєї влади. І не більше. Тож під час гарячої проповіді Чижевського Петро відверто нудьгував. Аби повеселити патрона, царський блазень підкрався до Чижевськогоі і одним помахом гострих ножиць вправно (мабуть до того натренувався на боярах) відрізав тому довгу пещену бороду. Щоб якось втішити нещасного проповідника з відрізаним іміджем цар відсипав йому жменю золотих.

А ще вихідцем з Свято-Троїцького монастиря був відомий просвітник Арсентій Сатанівський - під час церковної реформи, за дорученням патріарха Никона, він керував виправленням богослужебних книг, по яких досі ведеться служба у всіх православних храмах України, Білорусії та Росії.

Крім «страшилок» і пригоди з бородою, Свято-Троїцький монастир відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими прибамбасами. По теплу цеховики розповзалися по містах і селам Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування до цеху потрібно було 6 років походити в «учнях», а потім ще і здати досить складний іспит. Цеховий жебрак мусив уміти грати на різноманітних музичних інструментах, знати безліч пісень та дум тощо. Завивання на тему «ми люді нє мєстниє…» тут не проходили. Жебраки чесно ЗАРОБЛЯЛИ свій хліб.

Піонери ;)Як вже сказано вище в монастирі поки що ченців нема. Зате є свої «піонери». Тут діє дитячий оздоровчий табір. Керує ним дружина отця Володимира матінка Лариса. Зауважу як експерт у цій галузі, справляється вона не гірше гарної професійної вожатої (це видно одразу). Разом з нею «вожатить» 25 річний семінарист зі Старо-Костянтинова Андрій Скалка.

На жаль саме у цей час був роз’їзд з одночасним заїздом нової зміни. Хто працював у дитячих таборах – знає цей момент по напруженості рівний пожежі та землетрусу з цунамі разом узятими. Тож докладно поговорити ні з дітьми ні з дорослими можливості не було. Зате вдалося з’ясувати, що табір цей не просто хороший, а ДУЖЕ хороший.

Є вірній і надзвичайно точний показник «крутості» табору – те як від’їздять діти. Якщо вони радісні та веселі – табір був препоганий. Нехай у ньому й комфортні корпуси, всі зручності і харчування, як у найкращих ресторанах. А от коли діти плачуть біля автобусів… Подібне масове рюмсання та сльози доводилося спостерігати хіба що в «Артеці».

До речі, як і «Артек» монастирський табір теж міжнародний. Тут були діти та молодь з України, Росії та, навіть, одна американка. 22-х річна Джін Ріплі з штату Джорджія по лінії американського Корпусу Миру викладає англійську в селі Пасічна. В таборі вона не стільки відпочивала, скільки (на громадських засадах) працювала «кемп-кенселотом» - так у США називають табірних вожатих.

Роз'їзд таборян«Я пригадала своє перебування в наших літніх таборах, - розповідає вона, - та навчила українських дітей іграм, танцям та пісням, популярним в американських таборах».

Матінка Лариса теж підтверджує, що місс Джін була незамінним помічником. Сама ж Джін Ріплі просто у захваті від табору та від довколишньої природи: «Було дуже цікаво і весело, - каже вона, - та ще така природа».

Вдалося також вивідати, як матінка Лариса перекваліфікувалася на табірну вожату. «Нам Бог дав таку красу, таке повітря. Місце, де стоїть монастир – просто дивовижне – розповідає вона, - тож просто гріх було не використати це на користь людям. Адже Церква мусить служити не лише Богу. От і вирішили організувати дитячий табір. Він у нас мало чим відрізняється від звичайних. Походи, екскурсії, купання у Збручі, посиденьки біля вогнища, ігри, конкурси, змагання… Хіба що ненав’язливо робиться акцент на вихованні християнської моралі. Ну і, зрозуміло, цигарки та спиртне, а це на жаль серед старших підлітків у багатьох таборах не рідкість, під найсуворішою забороною».

 

***

Одразу під монастирською горою знаходиться комплекс оздоровниць, серед яких вже згадані «Товтри». Курортники – теж належать до пастви отця Володимира. «Людина, каже він, - складається з двох частин – духовної та тілесної. Там внизу, в санаторіях, лікують тіло, а для того аби зцілити душу – вони піднімаються до нас…»


Автор: Дмитро Панаїр
http://gorodok-region.narod.ru/