Григорій Сковорода
(1722 — 1794)
філософ, поет, педагог, просвітитель
Григорій Савич Сковорода посідає унікальне місце в історії української культури. Він — учитель життя, який показав сучасникам гідний його зразок. Його багатогранна натура втілює квінтесенцію і найвищий злет української бароково-просвітницької культури XVII—XVIII ст.
Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1722 р. в селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій родині. Початкову освіту одержав у сільській школі й від мандрівних дяків. Імовірно, у 1734 р. (трапляються й інші дати) вступив до Києво-Могилянської академії. Академія перебувала під патронатом митрополита київського. Її зазвичай очолювали професори богослов'я, які були водночас настоятелями Братського чи Михайлівського Золотоверхого монастирів.
Навчання тривало 12 років. Перший клас (фара, або ж аналогія) був підготовчим. У наступних трьох, граматичних (інфімії, граматиці та синтаксимі), вивчали мови: латину, якою слухали основні курси, церковнослов'янську, грецьку, книжну українську, польську. Наступні два класи (середні) були присвячені літературній та риторичній освіті. Водночас вивчали православний катехізис, арифметику, геометрію, історію, географію.
Навчання було безкоштовним, до академії приймали юнаків з усіх станів. Але стипендій не існувало, і учням із бідних родин, які мешкали, здебільшого, в академічній бурсі (гуртожитку), доводилося заробляти на прожиття самим. Багато з них співали в церковних хорах, наймалися домашніми вчителями, у кого виходило — підробляли написанням дуже популярних у Києві XVIII ст. химерних хвалебних віршів до різних ювілеїв та інших торжеств. Очевидно, такими заробітками перебивався і юний Григорій Сковорода, адже академія давала добру музичну й віршувальницьку освіту.
Хоча юнацькі поетичні твори Сковороди нам не відомі, він, слід гадати, римував уже в ті роки. Його зрілі вірші, пісні та байки, писані книжною українською і латиною, відрізняються новаторством і належать до літературних вершин свого часу. Основами поетичної майстерності він оволодів принаймні до двадцятирічного віку.
Григорій Сковорода досконало опанував засоби барокової поетики, широко застосовувані Д. Тупталом, С. Яворським та Ф. Прокоповичем. Подібно до такого ж, як і сам, випускника Києво-Могилянської академії, мандрівного ченця, поета і збирача народних прислів'їв Климентія Зиновієва, він широко вводив у літературу фольклорні образи та вислови, використовуючи власні спостереження з життя різних прошарків українського суспільства.
У молоді роки Григорій Сковорода був одним із найкращих півчих Києво-Могилянської академії, і це незабаром відобразилося на його долі. Музичне мистецтво Києва XVII—XVIII ст. досягло високого рівня, що відзначали, зокрема, чужоземці, які мандрували тоді Україною (сирійський християнин Павло Алеппський, німецький пастор Гербіній та ін.). Із другої половини XVII ст. до нас дійшли шкільні музичні твори духовного, іноді світського характеру: псалми й канти. Їх майстерно писав, зокрема, і Григорій Сковорода. З перших років XVIII ст. в академії викладали нотну грамоту, використовували друковані ноти. Тоді ж у ній з'явився і друкований підручник теорії музики, автором якого був народжений у Києві близько 1630 р. композитор і теоретик музики Микола Дилецький.
У світській музиці особливий розвиток мав репертуар історичних дум, автори й виконавці яких, мандрівні кобзарі та лірники, були невід'ємною частиною київського життя. Мистецтво співу відіграло важливу роль у біографії Сковороди. Як один із кращих співаків, він був відібраний італійськими хормейстерами для царської капели, і в 1741 (можливо, у 1742) р. вирушив до Петербурга. Північна столиця, забувши похмурі роки правління Анни Іоанівни, вступила в нове життя. На престол, у результаті перевороту, зійшла недалека, але весела й доброзичлива до ближніх дочка Петра І Єлизавета, чиєю найближчою людиною був такий самий, як і Григорій Сковорода, козацький син із України — О. Розумовський, який починав свою карколомну кар'єру в тій-таки капелі.
Учорашній бурсак мав солідний оклад і міг щодня зсередини спостерігати за життям двору. На щастя, його обов'язки не були обтяжливими й не забирали багато часу. Перед обдарованим і освіченим юнаком відкривалися блискучі перспективи. Але його цікавили не придворні забави, розкіш та інтриги. У Петербурзі куди виразніше, ніж у Києві, він бачив разючу невідповідність між соціальним становищем і природою людей. При дворі Григорій Сковорода постійно зустрічався з маститими сановниками й молодими франтами, які мали найвищі титули й величезні маєтності, зі здебільшого неосвіченими церковними ієрархами. По суті, ці особи, із самою царицею включно, ні в чому не мали переваг перед найпростішими людьми, хоч і вважали себе вищим світом.
Мабуть, у Сковороди тоді й сформувалося переконання щодо наявності в кожній людині двох природ — зовнішньої, позірної, залежної від її соціального статусу та багатства, і внутрішньої, справжньої. Учорашнього київського спудея почало обтяжувати його становище. Кортіло назад — до книг і диспутів, до ще не опанованих філософських та богословських творів, які тут, у Петербурзі, нікого не цікавили. Скориставшись першою наданою йому можливістю, 1744 р. Григорій Сковорода повертається в академію для завершення повного курсу.
Навчання в її вищих класах тривало шість років і передбачало оволодіння курсами філософії впродовж двох та богослов'я — впродовж чотирьох років. Філософія поділялася на "натуральну", з поглибленим вивченням математики, й метафізику. Перша включала основи природних знань — "фізику" (до якої входила астрономія), метеорологію, біологію, основи анатомії, фізіології і психології та ін. Метафізика розглядала першопричини явищ буття, не дані в безпосередньому досвіді (все ще за Арістотелем). Окреме місце займали логіка й етика.
Курси філософії, читані в Київській академії в першій половині XVIII ст., мало відрізнялися від прийнятих у провідних європейських університетах. Серед професорів, які відіграли особливу роль у становленні Сковороди, варто, насамперед, назвати М. Козачинського й Г. Кониського, випускників тієї ж академії. Перший був більш ніж на 20 років старшим за Сковороду й мав солідний життєвий досвід. Зокрема, шість років він провів у Сербії, організовуючи там, разом із деякими іншими українськими педагогами (на прохання митрополита карловицького і белградського Вікентія), православні школи, а також ставши основоположником сербської літературної мови. М. Козачинський був достатньо знайомий із сучасною йому європейською філософією та наукою (Галілей, Декарт, Спіноза, Лейбніц), хоча й не вважав її чимось принципово вищим за православну традицію дещо платонізованого арістотелізму.
Г. Кониський, який прийняв у 1744 р. чернецтво, а в 1752-му став ректором академії, був старший за Сковороду лише на п'ять років. Між ними було багато спільного, особливо любов до поезії, моральної філософії та символічного тлумачення біблійної мудрості. Уже відомий своїми красномовними проповідями, він читав у академії курси поетики (написавши "Правила поетичного мистецтва"), філософії та богослов'я.
Близько 1750 р. Григорій Сковорода закінчив повний курс академії. Його вченість була добре відома в місті, й тодішній митрополит київський Т. Щербацький, філософ і в минулому ректор Києво-Могилянської академії, схиляв молодого філософа прийняти постриг. Чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкрило б перед Сковородою шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра. До того ж, добре знайомий зі способом життя ченців, молодий мислитель не вважав, що постриг сприятиме його духовному зростанню.
Хоча, перебуваючи в Києві, а тим більше в Петербурзі, Григорій Сковорода не міг не відчувати неповноти отриманої ним освіти. У Європі творилася нова культура, яка долала пережитки середньовіччя, й він прагнув прилучитися до її плодів. Доля дала йому таку можливість. Друзі познайомили Сковороду з царським генералом Ф. Вишневським, що перебував у Києві проїздом — вирушаючи до Угорщини (яка входила на той час до держави австрійських Габсбургів) із завданням закуповувати й відправляти до царського двору токайські вина, які особливо уподобали Єлизавета і її оточення.
У складі російської місії, маючи необтяжливу й більш-менш оплачувану посаду, що передбачала здебільшого спілкування з Ф. Вишневським та розширення культурного кругозору генерала, Григорій Сковорода на кілька років вирушив за кордон. Маючи досить вільного часу і спілкуючись по-польськи та по-німецьки (не кажучи вже про латину, що була для нього майже рідною мовою), він добре ознайомився з життям Центральної Європи. Крім Угорщини, побував у Австрії, Чехії, Польщі, а також, імовірно, Німеччині та Північній Італії.
Спочатку в країнах Європи на Сковороду справили враження комфорт, чистота й зовнішня привабливість життя. Але всюди побутували ті самі чинопоклоніння та святенництво, що й у Російській імперії. Загальний рівень університетської науки був загалом не вищий, ніж у Києві, хоча інтерес до знань у більшості людей — чи не менший, ніж удома. Католики і протестанти давно вже припинили колись запеклу боротьбу й задовольнялися своїми катехізисами.
Доба Вольтера (тим більше, критичної філософії І. Канта) в інтелектуальному житті Європи ще не настала, а велика раціоналістична філософія XVII ст. була вже настільки заяложена незліченними коментаторами, що мало кого хвилювала.
Та головне полягало в тому, що, як виявилося, новоєвропейський раціоналізм, порівняно з античною та біблійно-давньохристиянською мудрістю, практично нічого нового не говорив щодо найважливіших світоглядних питань: про Бога, душу й моральне, достойне життя. Звичайно, Григорій Сковорода розумів значення західноєвропейської думки, глибоко цінував її звільнення від середньовічних догм, яке саме починалося, захоплювався новітніми науково-технічними досягненнями. Але внутрішню незалежність від догматичних авторитетів він мав уже і вдома, а технічні новинки, які використовувалися, головним чином, для військових потреб і придворних розваг, не усували необхідності духовного пошуку.
Через три роки розчарований Григорій Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа дуже цінним. Він належно ознайомився з основними духовно-філософськими течіями Європи середини XVIII ст., серед яких найближчим йому виявився німецький протестантський пієтизм. Він, певно, серйозно вплинув на Сковороду, хоча подібні умонастрої були властиві українському філософові й раніше. У пієтизмі він, швидше за все, просто впізнав щось рідне і близьке своєму духовному досвідові.
Повернувшись додому, Григорій Сковорода знову опинився перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас він дуже відповідально ставився до вибору людиною заняття в житті й згодом сформулював концепцію "сродного труда".
Згідно з думкою філософа, близькою до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням і обов'язком кожного. Але кожен має власне покликання і призначення, яке повинен усвідомити й жити згідно з ним. Щастя можливе лише тоді, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до здібностей і призначення. А нещасний — той, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Григорій Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...
"Сродною" собі працею він вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителював. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной") Григорій Сковорода читав поетику в Переяславському колегіумі. Однак, не дійшовши згоди з місцевим начальством, яке вимагало йти за затвердженою програмою, він залишив древнє місто й кілька років учителював приватно, мешкаючи довгий час у будинку багатого і впливового на Переяславщині землевласника С. Томари. На запрошення друзів і однокласників, які вже обіймали високі церковні посади, філософ здійснив тривалу подорож до Москви і Троїце-Сергієвої лаври, однак відмовився від запропонованих там професорських та інших посад і повернувся в Україну.
До цих років життя Сковороди належить велика частина поетичної збірки "Сад божественных песней". У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці.
Цікавим є і формальний бік поетики Сковороди, що демонструє багатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.
У 1759—1769 pp. Григорій Сковорода із перервами викладає у відкритому незадовго перед тим Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Эзоповы" (1760), "Начальную дверь ко христіанскому добронравію" (1766) і вже у 1767 р. перші великі власне філософські твори: "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе" і "Симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи самого себе". В усіх цих творах, а особливо у двох останніх, Григорій Сковорода тлумачить чи не основну для його філософії ідею — про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, профанного, нижчого в людині.
Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Григорій Сковорода не збирався. Не бажаючи пристосовуватися до ретроградських вимог колегіумів Лівобережжя і Слобожанщини, відмовившись від професорської кар'єри в Києво-Могилянській та Московській духовній академіях, філософ у 1769 р. залишає Харківський колегіум і відразу ж пише збірку повчальних алегоричних мініатюр "Басни Харьковскія".
Відтоді Григорій Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував Лівобережжям, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і зовні він нічим не відрізнявся від інших прочан. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія (яку він глибоко шанував, усе життя вдумуючись у символічний зміст її слів та образів) і флейта з мундштуком зі слонової кістки. Наодинці з природою він віддавався музиці і творенню віршів, що їх, як пісні, часто виконував у супроводі струнних інструментів, у останні роки життя — гітари, яка незадовго перед тим з'явилася в Україні.
Дорогою Григорій Сковорода вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в когось із друзів, найчастіше у свого улюбленого учня М. Ковалинського. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. Його знала вся Лівобережна Україна від Дніпра до Дону. Скрізь він служив живим утіленням вищих духовних принципів, праведності.
Філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами, аж до відомого самодурством харківського губернатора Щербініна включно. З народом був простий і скромний, але, стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе й показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у театрі життя роль мандрівника, "старчика", дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, у які він потрапляв.
На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже за його життя передавали з рук у руки і дбайливо переписували. Збирати й публікувати їх почали вже в середині XIX ст., коли особистість і творчість Сковороди, людини-легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані інтелектуалами.
У 1769—1774 pp., крім уже згаданих "Басен Харьковских", Григорій Сковорода створює філософські твори: "Бесіда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни", "Кольцо", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира". У них за допомогою звертання до біблійних і античних символів та авторитетів, шляхом умовиводів і на живих прикладах обґрунтовано, що людина повинна бути самою собою і що її цінність визначається не багатствами, родовитістю й регаліями, а моральністю життя й гідними справами.
Новий етап творчості Сковороди відкриває філософський трактат "Израилскій змій" (1775—1776), у якому найповніше розкрите його вчення про третій (паралельний духовному й матеріальному), символічний світ. Ідеї, що містяться в ньому, багато в чому передбачили відкриття німецькою культурфілософією початку XX ст. світу культурних символів як особливої реальності, яка формує наше сприймання навколишньої дійсності й нас самих.
Протягом 80-х років XVIII ст. з'явилися "Жена Лота" (1780—1788), "Брань архистратига Михаила со Сатаною о сім: легко быть благим" (1785). При цьому Григорій Сковорода створив останню, помітно розширену, редакцію поетичної збірки "Сад божественних песней" і вже в 1791 р. завершив свій останній великий філософський твір "Діалог. Имя ему: Потоп Зміин", що поєднує форми трактату, діалогу, притчі й вірша.
Помер Григорій Сковорода 29 жовтня 1794 р. в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку М. Ковалинського, який невдовзі, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати від світу багато й неухильно йти за своїм покликанням, то можна, й живучи у світі, бути вільним від нього.
Джерело: Электронная библиотека Князева